Історія розвитку художньої обробки металу України

Історія розвитку художньої обробки металу України

План:

1. Художня обробка металу від енеоліту до часів Давньої Русі.

2. Художня обробка металу другої половини ХІІІ - середини XVІ ст.

3. Художня обробка металу середини ХVІ - другої половини ХVIII ст.

4. Художня обробка металу від ХІХ ст. до теперішнього часу.

Художня обробка металу від енеоліту до часів Давньої Русі.

Кіммерійці. Характерні особливості має художнє литво з металу. Переважну більшість металевих речей створено у техніці лиття за восковою моделлю. Процес виготовлення проходив у такій послідовності: зроблену з воску річ (із проробкою дрібних деталей) акуратно закладали у вологу глину, залишаючи невеликий отвір, і після підсихання останньої випалювали її на вогні; у результаті нагрівання віск витікав, а в форму заливали розплавлений метал; нарешті, коли метал застигав, форму розбивали. Так з’являлися речі майже унікальні – навіть парні екземпляри завжди дещо різнилися дрібними деталями орнаменту та розміром. Найчастіше прикраси кінської амуніції відливали з бронзи.

Прикрашали і зброю – неодмінний і головний воїнський атрибут. Декор залізних мечів і кинджалів з бронзовим руків’ям був доволі простим. Звичайно узор руків’я складався з одного-трьох вертикальних рядів ажурних кілець. Центром поширення такого декору руків’я кинджалів, відомих на Північному Кавказі та в Середній Європі, як і самого типу цієї зброї, вважають саме кімерійський степ. У такій самій манері – ажурними кільцями чи трикутниками – прикрашали бронзові наконечники піхов.

Варіантом такого наконечника (16 см завдовжки), прикрашеного кількома горизонтальними поясами подвійних трикутників, є знахідка з кургану біля с. Суворове Одеської області.

Серед характерних типів вушних прикрас вирізняються сережки та скроневі привіски із бронзи та золота. Найпопулярнішими були прикраси у вигляді круто зігнутого баранячого рогу.

У І тис. до н. е. простори нинішньої України (степ і лісостеп) заселяли скіфські та сарматські племена.

Звіриний стиль є візитною карткою скіфської культури. Він пов’язаний із зображенням тварин та звіриних мотивів у специфічній, притаманній лише скіфам, манері. У репертуарі зооморфних образів є хижаки, копитні, птахи та фантастичні істоти. Найулюбленішими образами серед хижаків були пантера, рись, лев, рідше використовували образи вовка та ведмедя. Серед копитних превалювали олень, лось, кабан; рідше зображували козла, коня, барана, бика. З птахів перевагу надавали орлу, але зображували й водоплавних – гусей та лебедів. Інколи зверталися до зображення риб. Фантастичних істот репрезентували грифони різних видів – птахоголовий чи лев’ячеголовий, інколи – грифо-баран.

Для скіфського звіриного стилю були характерні власні зображувальні прийоми, які відрізняли його від інших зооморфних зображень. Так, тогочасні майстри зверталися до прийому моделювання поверхні предмета: усю поверхню корпусу тварини з урахуванням найдрібніших його частин було розділено на кілька площин, що з’єднувалися під різними кутами.

Специфічною властивістю звіриного стилю є обмежений набір канонічних поз тварин. По суті він зводився до чотирьох постав – згорнутий у кільце хижак; тварина з опущеними ногами; із зігнутими під кутом ногами; із підібганими під тулубом ногами, що лежать одна на одній. Птахів найчастіше зображували з випростаними крилами.

Класичний зразок витворів мистецтва звіриного стилю репрезентує золота бляха у вигляді оленя, що прикрашала центральну частину щита, з кургану VI ст. до н. е. біля станиці Костромської на Кубані.

Золота бляха у вигляді оленя з кургану VІ ст. до н.е біля станиці Костромської на Кубані


	Золота бляза «Келермеська пантера» з кургану кінця VII – початку V ст. до н. е.

Виробами з подібними зображеннями оздоблювали зброю, кінське обладнання, речі культового призначення та одяг, що, вочевидь, підкреслювало їхнє значне смислове навантаження. Зокрема, навершя мечів мали вигляд двох пазурів чи овалу з вписаною в нього твариною, а руків’я прикрашали багатофігурними композиціями. Досить виразно оформлено бронзову сокиру з кургану біля с. Львове Херсонської області, обушок якої відлито у вигляді голови орлиноголового грифона.

Згодом зооморфні образи-коди поширилися на певне коло побутових речей і навіть жіночих прикрас. Вони стали частиною декору таких речей, як люстра, гребені, шпильки, персні, гривни, браслети.

Мистецтво сарматів. У III ст. до н. е. – IV ст. н. е. в західній частині степу – у Приураллі, Поволжі, а згодом і в Північному Причорномор’ї – панували сармати – іраномовні кочовики-скотарі, які були спорідненими із савроматами та створили культуру нового типу на теренах культур скіфського типу.

Серед найвідоміших курганів представників сарматської знаті, які вирізняються багатими наборами досить різних за походженням речей, –Ногайчинський у Криму, Соколова Могила в Миколаївській області, поблизу с. Пороги Вінницької області, Запорізький та біля с. Новопилипівка Запорізької області, біля с. Чугуно-Крепинка Донецької області.

У сарматському декоративному мистецтві сформувався новий – поліхромно-інрустаційний стиль. Мистецтво сарматів репрезентоване декором найрізноманітніших за призначенням речей повсякденного та парадного чи культового призначення – зброї, кінського обладунку, домашнього начиння, туалетних предметів, прикрас.

У роботі з металом використовували різні технологічні прийоми – різьблення, аплікацію, художнє литво, кування, карбування, штампування, паяння золотом та сріблом, гравірування, інкрустацію тощо.

У середньосарматський період (І – середина ІІ ст.) остаточно сформувався поліхромно-інкрустаційний звіриний стиль з яскравим колоритом – витвори з дорогоцінних металів, зроблені із застосуванням техніки філіграні та зерні, інкрустовані камінням, склом та кольоровою емаллю. На теренах сучасної України найяскравішим напрямом цього стилю став досить популярний у цей час бірюзово-золотий стиль.

Фалар

Речі в цьому стилі виробляли із золота або іншого металу, плакованого міцною золотою пластинкою з чіткими рельєфними зображеннями. Специфіку його становило оздоблення окремих частин фігури тварини – очей, вух, м’язів, хвостів інкрустацією (невеликими вставками зазвичай овальної форми) з бірюзи чи блакитної емалі та сердоліку, гранату або корала. У цьому стилі оформлювали речі представників найвищих щаблів сарматського суспільства – це насамперед притаманні воякам зброя, пояси та кінська вузда, а також коштовний посуд і різні за призначенням прикраси.

Із середини III ст. найхарактернішим напрямом сарматського мистецтва став так званий сердоліковий стиль, який отримав свою назву завдяки широкому застосуванню в декоративному оздобленні речей великих сердолікових вставок різної форми. При цьому вільний простір поверхні заповнювали рельєфним орнаментом зі скляних різнокольорових вставок в оточенні різних геометричних фігур, викладених тоненькими дротинками чи зерню.

Золотий перстень з кам’яною інталією з Ногайчинського кургану

Наприкінці ІІІ ст. в сарматських пам’ятках з’являються прикраси, виконані в новому поліхромно-інкрустаційному стилі (або, інакше, клуазоне). Новим у ньому було використання тоненьких золотих пластинок як перегородок між вставками різних відтінків червоного скла та блакитної пасти.

Художнє металообробництво досягло високого розвитку в епоху Київської Русі. За соціальним станом металообробники Київської Русі були професійними міськими ремісниками або княжими людьми, що жили при дворі. Вивчення ювелірної справи потребувало не лише багато часу для опанування, а й відповідного обладнання та матеріалів. У ті часи, коли кожний шматок металу був на рахунку, металообробники, а тим більше ювеліри, входили до ремісничої еліти.

Поряд з місцевими майстрами працювали й іноземці.

Орієнтуючись на унікальні металеві вироби Сходу, давньоруські майстри разом з технічними прийомами виконання засвоювали форми, композиційні схеми й окремі елементи декору, що цілком природно для середньовіччя. Широкі браслети зі срібних платівок виконані гравіюванням і січенню, на них зображені цікаві магічні сцени - гусляр, танок дівчини з воїном, орнаментальні мотиви.

Унікальним твором XII ст. є срібна з позолотою чаша (Чернігів),виготовлена дифуванням, оздоблена карбуванням, гравіюванням і січенню. Її багате орнаментування містить у медальйонах батальні та побутові сцени, оточені рослинними візерунками. А плетиво восьмикутних зірок заповнене фігурками фантастичних звірів.

Давньоруські майстри використовували техніки литва з бронзи у кам'яних, глиняних формах або за восковою моделлю. Цими способами виготовляли великі предмети (дзвони, світильники-хороси, посудини-водолії), менші речі (фігурні позолочені булави), чимало дрібних виробів: змійовики, хрестики, образки, енколпіони, ґудзики, персні і т.д.

Енколпіони 11-12 століття

Скроневі кільця XII ст.. Золото; карбування, скань, зернь 4,3 х 4,3 см

Перетинчаста емаль, 12 ст.


	Браслет. 12 ст.	Срібло, литво, гравірування.


		Зірчастий колт .XII ст. Срібло; литво, скань, зернь. Висота 11 см; ширина 10 см

Дзвін 1341 р. Дзвіниця собору св. Юра у Львові

Художня обробка металу другої половини ХІІІ - середини XVІ ст. Українське художнє металообробництво XIV-XV ст. розвивало й збагачувало традиції Давньої Русі. Працювали ковалі, ливарники, бляхарі, ювеліри та ін. Але з цього періоду збереглося дуже мало пам'яток. Насамперед згадаймо найдавніший твір монументальною ливарства - дзвін 1341р. зі львівського собору св. Юра. Він має просту невибагливу форму. Його дещо витягнутий корпус оперізує стрічка графічного напису - єдина прикраса, котра водночас засвідчує: дзвін виготовив Яків Скора.

До найбільш видатних пам'яток належать залишки срібної оправи Галицького Євангелія XIV ст.

Галицьке Євангеліє. Срібна оправа 14 ст.

У XIV ст. виникає, а в XV ст. набуває значного поширення артилерія лиття гармат.

До XV—XVI ст. єдиними металообробними цехами в містах України були ковальські. Вони об'єднували не тільки ковалів, але й ремісників усіх металообробних спеціальностей. Пізніше від ковальського цеху відділяються і утворюють свої цехи слюсарі, ливарники, мечники, котельники, бляхарі, ювеліри (золотарі) та ін. Специфіка виробництва стимулювала подальший поділ. Так, ливарники ділилися на людвісарів і конвісарів (за польською термінологією). Назва перших походить від слова «людвісарня» — ливарне підприємство. Людвісарами називали шварників з міді та бронзи. В цей час досить широко розвивається виробництво побутових і ритуальних речей та посуди з олова.

Чільна сторона оправи Євангелія

Художня обробка металу середини XVI-другої половини XVIІІ ст. В XV — першій половині XVI ст. значного розвитку набуває ювелірне ремесло, з'являються нові художньо-технічні прийоми. Так, починають використовувати накладні деталі та фігурки, які прикріпляються до поверхні, вкритої кольоровою емаллю, черню або обтягнутої кольоровою тканиною — оксамитом. Такого роду пам'яткою є оправа Дерманського євангелія 1507 р., яке належало князям Острозьким, її чільна сторона — це металева поверхня, вкрита синьою емаллю.

В цехах і міських майстернях із першої половини XVIII ст. творча й реміснича робота виконується вже різними майстрами. Початковий поділ праці дедалі поглиблюється й зумовлює появу нової форми виробництва — мануфактури. Народне мистецтво залишається осторонь цього процесу аж до кінця XIX ст.
Художні й технічні новації досить швидко засвоювалися міським ремеслом, їхньому поширенню сприяла міграція населення (особливо пожвавилася в XVII та XVIII ст.) з Волині та Правобережжя на Лівобережжя й Слобожанщину, а в кінці XVIII та на початку XIX ст. — у південні степи, «Дике поле», в нові міста Причорномор'я. Поширенню також сприяли торгові зносини. В деяких містах існували колонії купців і ремісників різних країн. Новотвори потрапляли й як воєнні трофеї. Замовниками та споживачами художньої металопродукції стають уже не стільки шляхта й багате міщанство, скільки козацька старшина, церква та монастирі возз'єднаних земель. У руках представників пануючих класів накопичуються великі багатства, в тому числі ювелірні вироби.
Численні ювеліри цього періоду працювали в різних індивідуальних манерах.
Для П. Волоха (1699—1768) та І. Завадовського (дати життя й смерті невідомі), які карбуванням виконали срібні без позолоти царські врата Софії Київської (не збереглися), характерна динамічна пластика високого, дуже виразного рельєфу.
Спокійною витонченою манерою позначені роботи одного з найкращих київських ювелірів М. Юрієвича (1707—?). Зокрема, срібна оправа на престол Успенського собору Києво-Печерської лаври виконана в 1751 р.
З олова виготовлялися церемоніальні цехові кубки з малюнками та написами, різноманітні речі церковного вжитку (потири, дискоси, дарохранильниці, хрести, блюда, свічники). У дарохранильницях відтворено форми української архітектури.

Серед ювелірних виробів у цьому періоді значне місце займали елементи костюмного комплексу та особистого вбрання. Найстарішою, мабуть, слід вважати, крім перснів та сережок, нагрудну прикрасу — так званий канак (назва східного походження). Її носили як жінки (часто разом із намистом), так і чоловіки — на стрічці або на ланцюжку.

Найбільш уживаною прикрасою у XVIII ст. були дукачі (від назви монети — дукат). Це — різновид медалі, що була народною жіночою прикрасою аж до 30-х років XX ст. включно. Основою дукача служили монети, іконки та різноманітні медалі, присвячені різним подіям у нас і в Західній Європі, а також спеціально виготовлені на замовлення дукачі з різними зображеннями.

Художня обробка металу від ХІХ ст. до теперішнього часу.
Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається народне металообробництво. Найбільш відомі його регіони ‒ Подніпров’я, Слобожанщина, Гуцульщина. Художні вироби народного ковальства не були чисельними й переважно стосувалися обладнання будівель (хрести, дверні клямри, клямки, ручки тощо), окуття возів, саней, скринь і под. Ужиткова ковальська продукція: сокири, коси, серпи, сапи, підкови переважно виготовляли без прикрас. Окуття скринь, навпаки, були «лицем» посагу молодої. Таке окуття мало традиційний набір конструктивних (наріжники, скріплювальні штаби, завіси) та декоративних накладних елементів (спіралі, квіти, птахи).
Сільські і міські народні ювеліри виготовляли свою продукцію з дорогоцінних металів невисокої проби, а коштовне каміння замінювали різнобарвними скельцями, їм були добре відомі ливарництво у глиняних формах, імітація зерні, гравіювання нескладних візерунків, штампування, золочення амальгамою тощо.
Гуцульські народні майстри лиття у глиняних формах виробляли численні ужиткові предмети, жіночі прикраси, хрестики й іконки, доповнення до одягу, курильне приладдя, кінську збрую тощо з кольорових металів, їх називали мосяжниками. Художні вироби з кольорових металів у другій половині XIX - XX ст. виготовлялися з латуні і міді, також використовувався нейзильбер.

Народні майстри за допомогою примітивної техніки відливали та оздоблювали карбуванням, гравіюванням і металевою інкрустацією різні предмети господарського вжитку (ножі, кресала, лускоріхи), жіночі прикраси, убрання, гуцульські топірці тощо. Головними центрами мосяжництва були села Річка, Брустурів, Путила. Найпоширенішими виробами мосяжництва були в цей час: прикраси до збруї, табівок, топірців, чепраги, хрещики, пряжки, оздоблення путильських люльок та ін. Мосяжництво було спадковим і передавалося з покоління в покоління, внаслідок чого утворювалися цілі родини мосяжників: Дудчаків з с. Брустурова, Медвідчуків з с. Річки, Федюків з с. Дихтинця.