ІТАЛІЙСЬКА МАЙОЛІКА XV-XVI СТОЛІТЬ

ІТАЛІЙСЬКА МАЙОЛІКА XV-XVI СТОЛІТЬ

Виробництво полив'яного посуду здавна було знайоме і народам Європи. Але для розвитку художньої майоліки тут ще довго бракувало сприятливих умов. Досвід східних майстрів у галузі художньої майоліки європейські народи почали переймати за доби середньовіччя, коли на території Іспанії в результаті завоювання її арабами розквітло так зване іспано-мавританське мистецтво.

За свідоцтвом мандрівників і вчених XII — XIV ст., майолікові вироби в цей час вже широко вивозили з Іспанії в різні країни світу. Проте до нас дійшла лише невелика кількість кахлів для облицювання стін та дванадцять виблискуючих блідим золотом великих декоративних ваз XIV ст., відомих під назвою «альгамбрських» (одну з них ще в XVI ст. було знайдено в підвалах Альгамбрського палацу). Альгамбрські вази були призначені для збереження свіжої джерельної води і водночас служили чудовою прикрасою палацу. Виконаний золотистим люстром розпис ваз своїми переливами вторував мерехтінню світла на барвистому облицюванні стін. Тонкий рослинний орнамент і геометричні фігури та вибагливий візерунок в'язі арабських написів, що вкривали поверхню ваз, характерні і для оздоблення всього палацу. Знамениті альгамбрські вази створені були в керамічних майстернях Малаги. 

У XV ст. місце уславленої малазької майоліки заступають вироби мануфактур чотирьох маленьких поселень поблизу Валенсії. До нас дійшло багато валенсійських блюд, тазів, ваз, кухлів. Традиційні східні візерунки з псевдо-арабськими написами у ранній валенсійській майоліці перемежовуються з улюбленим в Іспанії орнаментом з переплетених квітів та верхівок кипарисів. Іноді трапляються і передані з тонкою спостережливістю обриси птахів та тварин. 

Починаючи з XVI ст., внаслідок загального занепаду всіх галузей національного господарства Іспанії, намітився явний спад і у виробництві майоліки.

Італійські купці-мореплавці, перш за все пізанці, завозили східну майоліку до своїх рідних міст. Пізніше, у XIII — XIV ст., до багатьох європейських країн стали ввозити іспано-мавританську майоліку. Кораблі, на яких доставляли вироби з Іспанії, фрахтувались на Майорці — одному з Балеарських островів. Звідси й виник в Італії термін «майоліка», який згодом був поширений і в інших країнах.

Найяскравішим вогнищем нової ренесансної культури стала перш за все Італія з її вільними від феодальної залежності багатими торговельними містами, в яких розквітали різні галузі ремісництва. Саме в таких містах і виникли численні майолікові мануфактури, вироби яких згодом уславили країну.

Спочатку італійська майоліка, ще досить примітивна, мала майже виключно побутове призначення. Але згодом тут почали виготовляти і художні речі. В розписі переважно вживався улюблений у народному мистецтві соковитий зелений колір, який подекуди відтінявся темним пурпуром. Розпис не тільки органічно поєднувався з простою, важкуватою, але завжди доцільною формою посудини, а навіть підкреслював красу її структури. З особливою старанністю розписували італійські майстри аптечний посуд, який призначався не тільки для збереження ліків, а й для прикрашення приміщення. 

Найбільш поширеним був тут «альбарелло» — посуд для збереження ліків і різних сиропів, що своєю формою нагадував сегмент бамбука. В середині XV ст. деякі мануфактури Флоренції — передового центру того часу — стали вживати для розпису майоліки глибокий темно-синій кобальт. В'язкий, тягучий кобальт, що добре переносив високу температуру випалювання, вони накладали не тонким, легким шаром, як на іспано-маврітанських виробах, а щільними мазками. Це надавало розпису своєрідної бархатистості. В інших розписах майолікового посуду увагу з орнаменту перенесено на портретне зображення.

Дальший розвиток італійської майоліки спостерігається вже у новому центрі — в місті Фаенці, яке і до того відігравало помітну роль у керамічному виробництві. На початку XVI ст. тут, поряд з іншими ремеслами, розквітло майолікове виробництво. Типовими для Фаенци стали широкі тонкостінні чаші на невисокій ніжці з красивим ритмом округлих виступів і западин на корпусі, що наслідували форми срібного посуду. Орнамент, у який вплітався мотив акантового листа, доповнював і підкреслював художню завершеність легких, витончених ліній посудини. В денці таких чаш здебільшого зображували амурів, погруддя людини тощо. 

Фаентійські майстри часто вносили в композицію розпису окремі деталі картин італійських художників, але вміщували їх з тонким розрахунком структури посуду. Вдосконалювалися й технічні прийоми. З часом на зміну прозорої свинцевої глазурі прийшла глуха олов'яна, яку майолічисти почали застосовувати цілком новим, оригінальним засобом. Молочно-біла полива стала фоном для розпису, який наносився на вологу поверхню посуду плавкими керамічними фарбами. Цей засіб вимагав від майстрів неабиякого вміння швидко й точно малювати, бо вогка глина відразу вбирала фарби, і допущену помилку виправити вже було неможливо. При такому прийомі фарби під час випалювання зливались, сплавлялися з поливою і набували чудового блиску і яскравості.

Великий підйом, характерний для всієї художньої культури Італії доби Відродження, проявився в керамічній промисловості багатьох італійських міст — Сієна, Кастель-Дуранте, Губбіо, Кафаджоло, Дерута стали осередками виробництва майоліки. Кожному з них були властиві своєрідні риси, які відрізняли вироби майстерень окремих міст.

Так, для майоліки Сієни характерним був широкий, енергійний, графічно чіткий рисунок, близький до творів флорентійських майстрів. Форма її, дещо важкувата і монументальна, відзначалася вигадливістю (глеки у вигляді потвор на довгих лускатих шиях тощо).

Майоліка Дерути славилась своїм ніжним перламутровим і блідо-жовтим люстром, який лише в XVI ст. був засвоєний італійцями. На люстрованих блюдах і келихах, декорованих рослинним або лускатим орнаментом, серед написів і сентенцій на витких стрічках вміщували зображення мадонни чи погрудні портрети молодих жінок.

Слава маленького міста Губбіо в Умбрії пов'язана з ім'ям талановитого майстра Джорджо Андреолі — винахідника «рубінового» люстру в Італії. Прикрашаючи посуд складними фігурними композиціями, він майстерно застосовував перламутровий, золотистий і рубіновий люстр, що доповнював звучання барв, надавав глибини і ошатності кольоровій композиції майоліки. Такими були, наприклад, широко відомі «весільні» чаші з погруддям дівчини (так званим «портретом») — у них, за звичаєм, підносили коштовні подарунки нареченій. Люстром були прикрашені лише окремі частини розпису і нанесено безліч маленьких зірок, що наче виблискували з темряви. До Губбіо часто привозили майолікові вироби з інших міст для наведення люстру.

В середині та другій половині XVI ст., коли в суспільному житті Італії перемогли аристократичні тенденції, провідне місце у виробництві майоліки перейшло до Урбіно. У виробах Кастель-Дуранте, містечка у герцогстві Урбіно, приваблює вишукана легкість форм і цілком живописна м'якість кольорових сполучень в гротескному орнаменті з крилатих чудовиськ та рогів достатку.Мануфактури розвивалися тут під значним впливом придворної культури правителів герцогства, які піклувались про розвиток цієї галузі ремісництва у своїй столиці. Саме тут склався і розквітнув у середині XVI ст. той пишний, підкреслено декоративний стиль розпису майоліки, який глибоко вплинув на вироби всіх інших керамічних центрів Італії. Вироби Урбіно — нарядні і вишукані, вони розписувались ефектними багатофігурними композиціями з біблейським або міфологічним сюжетом. Це були справжні «предмети розкоші», які вже втратили своє побутове призначення і стали лише прикрасою залів. Майолічисти Урбіно вкривали всю поверхню посуду, без врахування її структури, фігурними композиціями, головним чином, копіями з картин Рафаеля, Мантеньї та інших художників доби Відродження.

Засновником так званого «історичного», або «картинного», стилю був Ніколо Пеліпаріо, який оселився в Урбіно ще в 30-х роках XVI ст. Найбільш рафінованою і витонченою була творчість Ораціо Фонтани — провідного урбінського майстра другої половини XVI ст. Нове захоплення орнаментом привернуло його увагу не до народних мотивів, які протягом століття розвивали італійські майолічисти, а до гротескного орнаменту в дусі Рафаеля. Примхливий, гранично вишуканий візерунок чітко виступав на блискучому молочно-білому тлі виробів Ораціо Фонтани.

Занепад промисловості Італії, яка вступила в смугу феодально-католицької реакції, вже з кінця XVI ст. поступово викликає скорочення і майолікового виробництва. Протягом XVII ст. більшість майстерень закривається, а ті, що продовжують існувати, повністю втрачають своє значення. Позбавлені глибини і звучності барви стають млявими. В майоліці інших міст помічається наслідування китайського фарфору (Кастеллі, Генуя, Савона). Захоплення ним в аристократичних колах, які були головними замовцями майоліки, сприяло її остаточному згасанню.