Мистецтво давніх слов'ян. Архітектура Київської Русі

МИСТЕЦТВО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН. АРХІТЕКТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

План лекції:

1. Мистецтво давніх слов'ян-українців.

2. Утворення і зміцнення Київської Русі.

3. Особливості планування і забудови міст, типологія архітектурних споруд.

4. Хрестово-купольний тип храму в сакральній архітектурі Київської Русі.

5. Видатні архітектурні пам’ятки.

Література:

1.     Асеев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі.

2.     Історія українського мистецтва. Т 2.: Мистецтво середніх віків. – К., 2008.

3. Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво: Навч. посібн.: 1ч. – Львів, 2005.

Зміст лекції:

   Впродовж усього І тис. н. е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися ЇЇ теренами навали аланів, готів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів.

         Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II —V ст.) та київської (VI —VIII ст.) археологічних культур.

         Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди — земляні вали. Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасно-глинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

Реконструкція поселення на Оболоні, Зарубинецька культура, І ст. до н.е. – І ст. н.е., м. Київ, Оболонь, експозиція Національного музею історії України, 2017 р.

Посуд, Зарубинецька культура, І ст. до н.е. – І ст. н.е., м. Київ, Оболонь, експозиція Національного музею історії України, 2017 р.

       

Фібули, Зарубинецька культура, І ст. до н.е. – І ст. н.е., Вишеньки, експозиція Національного музею історії України, 2017 р. 

З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.

         Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. З-поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 — 2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител — наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами; заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби),  виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень. Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів.

Житло черняхіської культури (2 - 4 ст.), відтворене у 1971 р.

Напівземлянка, наземна частина якої зроблена з кілочків, заплетених лозою й обмазаних глиною. Дах покритий соломою, спирається на стовбур дерева з гілками. Піч кам’яна чотирикутна, топилась по-чорному.

         Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи — це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. 

Черняхівська культура предмети побуту

 Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

         З IV ст. відомі два слов'янських союзи: анти та склавіни. Відомо, що Київ як феодальне місто існував з V ст. і, очевидно, був центром слов'янського союзу.

         Початок І тис. н.е. залишив на терені міста пам'ятки Зарубинецької і Черняхівської культур, які виявлено в сучасному Києві та його околицях. Відомі археологічні знахідки підтверджують, що одним із найзаселеніших районів Києва на той час була Замкова гора, де розкопами у 1932-1933 pp. і 1940 р. виявлено культурний прошарок із датуючими матеріалами кінця V—VI ст.

У слов'янських племен набула розвитку дрібна металева пластика. Найвідоміші пам'ятки — предмети Мартинівського скарбу й окуття турячих рогів із Чернігова. З предметів Мартинівського скарбу цікаві символізовані зображення танцюючих чоловічих фігур у вишитих сорочках. Тут виявлено також зображення фантастичних коней, що мчать галопом. 

Клейма майстрів на чашах та іншому посуді дали змогу визначити, що їх виготовили у Візантії за часів імператора Юстина Другого (565-587 роки).Сенсацію і найбільше суперечок спричинили чотири людські фігурки, відлиті зі срібла, з позолоченими головами, руками й деталями одягу.

 Голови незвичної, майже прямокутної форми, з квадратним шоломом дали змогу деяким "дослідникам" висунути гіпотезу, що це - зображення інопланетних прибульців. Інші фантасти від науки проголосили прямокутні орнаменти на сорочках цих фігурок... першою українською вишивкою. Сперечалися про те, чому ці фігурки завмерли в позі танцю гопак і навіщо у них по два отвори на ліктях. Була навіть версія, що фігурки наші предки нашивали як прикраси на одяг, та це не витримує критики, бо срібна фігурка розміром більше восьми сантиметрів добряче відтягувала б "модникам" їхні шати... Більш вірогідною, з огляду на діаметр отворів, видається гіпотеза, що фігурки колись були прибиті цвяхами до щита знатного воїна чи до якоїсь іншої дерев'яної основи.

Стилізований образ коня. Коні зображені на бігу, з розкритими пащами, з висунутими язиками.  Хоча, цілком можливо, що це не зовсім коні, бо копита їхні закінчуються пазурами.  Не викликає сумнівів, що фігурки з Мартинівського скарбу були композиційно і сюжетно пов'язані між собою, апелюючи до якихось невідомих нам міфологем.

Джерело: http://spadok.org.ua/starozhytnosti/martynivskyy-skarb

Культурно-історичний портал СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

З-поміж рідкісних давньослов'янських культових пам'яток виділяється капище V— VII ст., яке розміщувалось у стародавньому Києві неподалік Десятинної церкви.

Скульптурні зображення ідолів у давніх слов’ян були досить поширеними. Найпростіші з них виконані з дерева, рідше — з каменю, риси обличчя й контури рук у них ледве простежуються. Фігури ідолів майже не були деталізовані й мали вигляд грубо обтесаних вузьких дерев’яних стовпів.

Ідол, розкопки 1960-70 рр. Інститут археології НАН України, музей історії Києва.

Судити про зовнішній вигляд слов’янських ідолів можна тільки за кількома кам’яними статуями. Вони дуже масивні, на відміну від дерев’яних, наділених легкими і стрункими пропорціями. У камені лише намічені обриси очей, носа й рота. Фігури ці відрізняються рисами декоративності, близькими за манерою до художньої обробки дерева.

Найунікальнішим є всесвітньо відомий Збруцький ідол, датований IX-Х ст. Його в 1848 р. біля підніжжя пагорба неподалік річки Збруч, біля села Личківців (тепер Гусятинського району Тернопільської області), випадково знайшли прикордонники. Зараз ідол зберігається в Археологічному музеї в Кракові (Польща). У давнину під час руйнування капища, в центрі якого він височів, християни, ймовірно, скинули його у води річки, приблизно тоді, коли київського Перуна тягли Боричевим узвозом до Дніпра. Чотирилику статую згодом затягнуло товстим шаром намулу, й на момент віднайдення вона чудово збереглася.

http://muzea.malopolska.pl/obiekty/-/a/26804/1133452

https://youtu.be/4BLzg7KejO4

За усталеною традицією ідолові було приписано ім’я Святовита, тому що статуя давньослов’янського поганського бога Святовита, котра стояла в давнину в Арконі, також мала форму чотириликого ідола. У первісному, язичницькому значенні це ім’я означало “наділений чудодійною і добротворною силою”.

Немає спільної думки і щодо ідентифікації божеств на головному, верхньому ярусі. Б. Рибаков вважав, що на Збруцькому ідолі зображено різних богів. На фасадному боці — Мокош — “матір урожаю”, навколо якої розташовано інші божества, які їй прислуговують. Богиня з кільцем — Лада, богиня весни, оранки й сівби, покровителька шлюбу та кохання. Постать із конем і мечем — Перун, бог грози і війни. Бог із солярним символом — Дажбог, слов’янський сонячний Аполлон. У нижньому ярусі — зображення Велеса, одна з іпостасей якого пов’язана з підземним світом померлих.

Форми Збруцького ідола дуже примітивні й умовні. Стилістика обробки кам’яного блока свідчить про навички майстра — різьбяра на дереві, а не на камені. Те саме підтверджують і чотиригранність зображення, й дуже низький плаский рельєф.

Опис Збруцького ідола. Високий чотиригранний стовп, виготовлений із місцевого сірого вапняку, прикрашений із чотирьох боків барельєфними триярусними малюнками, що іноді переходять у різьблення. У цьому плані техніка обробки кам’яного блока близька до декоративних прийомів різьблення на дереві. Колись його вкривав шар яскраво-червоної вохри, сліди від якої ще збереглися в деяких найзаглибленіших місцях. Високий (2,7 м) стовп Збруцького ідола увінчує чотирилика голова у давньоруській князівській шапці з ніби хутряною оторочкою. Усі “лики” — два чоловічі і два жіночі — мають довгасті витягнуті пропорції з пласкими, ледь окресленими рисами обличчя.

Кожна грань поділяється на три, як на перший погляд, окремі яруси, що відповідають тогочасним релігійним уявленням про три світи: верхній ярус зображає небо і слов’янських богів, які стоять; середній — землю і невеликі, дуже стилізовані фігурки людей; нижній — пекло і напівфігури з піднятими догори руками, які начебто підтримують два верхніх яруси (заповнені тільки три клейма, одне залишилося гладко відполірованим).

Усі чотири божества у верхньому ярусі композиції стоять на низькому постаменті. Їхні застиглі ієратичні пози засвідчують “неземне” походження. Вони зображені в однакових довгих і широких, підперезаних сорочках, із-під яких видніються схематично зображені босі ноги. Руки щільно притиснуті до грудей, причому їхні жести ідентичні: права зігнута в лікті й дещо піднята, ліва також зігнута в лікті, але опущена донизу. Здається, що вони показані в момент якоїсь клятви: двоє з них тримають у правій руці, поза сумнівом, магічні чи ритуальні предмети. У руці жіночого божества — ріг, який давні слов’яни використовували під час жертвоприношення.

Атрибутом іншої богині є притиснуте до грудей кільце. Кисті рук двох інших антропоморфних божеств показані з широко розчепленими пальцями. Чоловічі образи наділені характерними рисами. Так, до широкого пояса божества за допомогою двох тоненьких ремінців підвішений вкладений у піхву меч із чітко карбованою рукояттю. Під ним, на тлі довгого одягу, — фігурка коня. На одязі божества на сусідній грані зображений малопомітний знак сонця (коло з шістьма променями всередині).

На середньому ярусі — чотири досить примітивні фігурки з розведеними врізнобіч руками. Здається, ніби вони, взявшись за руки, утворюють хоровод, який водночас підтримує верхній фриз, на зразок еллінських каріатид.

 Нижній фриз Збруцького ідола найсхематичніший. Показані на ньому антропоморфні напівфігури ледь окреслені: одна з них здійняла догори руки з розчепленими пальцями, інша приклала правицю до грудей, третя є великою головою, і, нарешті, на четвертій грані чотиригранного стовпа в цьому місці зображення взагалі відсутнє. Збруцький ідол — видатна пам’ятка давньоруського образотворчого мистецтва.

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін.

Розбудова міст в Київській Русі найактивніше проходить у другій половині І тис. н. е. Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах. Зручними для оборони були миси, що утворювалися при злитті річок, здебільшого саме на них і будувалися "дитинці", що становили ядро давньоруського міста.

Великі міста переважно складалися з трьох частин — "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць — "посади", "кінці". Дитинець — найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами. Особливо укріплювалася та сторона дитинця, яка не захищалася природними перепонами — річками, яругами, У дитинці розміщувалися княжі та боярські двори, які нерідко займали значну територію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що на ньому, не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів, можна було проводити кінні змагання.

У дитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми. На його території будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця різні; від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах. В останньому випадку дитинець наближався до феодального замку. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім сховищем городян.

Дитинець

Другу частину міста становив "окольний град", або "острог", іноді його ще називали "посад", яке було містом у власному розумінні слова. Воно здебільшого розташовувалося з напольного боку дитинця і також оточувалося укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів.

У міру того як зростало місто, до нього приєднувалися нові території, які також обносилися стінами й укріпленнями ("Третяк" в Чернігові тощо). "Окольний град" у великих містах сягав 50—100 га. Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя — "сторона", які іноді називали "кінцями". Це ремісничі, іноді торговельні поселення, що часом займали велику територію й інколи мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини тощо. 

Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такого, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу в Києві. З часом кількість споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки, наприклад, забудова "міста Ярослава" у Києві.

Культурний шар "містаЯрослава", Київ  (в межах вул. Костельної, майдану Незалежності, вулиць Новопушкінської, Прорізної, Ярославів Вал, Львівської площі) – пам’ятка археології 

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Звичайно, існували і більші та багатші будинки середніх прошарків — заможних ремісників, торговців тощо. Забудовувалося місто досить кучно, що властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує територію міста. Проте в Київській Русі скученість була значно меншою за міста Західної Європи.

Давньоруське житло (11 ст.) розкопане в Переяславі в 1965 р.

Однокамерна напівземлянка, стіни в заклад, дах двосхилий дощатий з коньком.  Всередині – глинобитна піч, яка палилась по-чорному.

Міські будинки споруджувались з дерева, головним чином одноповерховими, хоча існували дво- та триповерхові споруди, переважно заможних городян. Житлові будівлі та господарські споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці відгороджувалась парканом. Вздовж давньоруської вулиці з обох боків зводилися паркани з ворітьми, але на торговельних місцях розміщувалися крамниці та майстерні, що виходили на проїзди та торговельний майдан або до церкви.

Головною магістраллю здебільшого була дорога, що йшла від брами дитинця до брами окольного града. Вулиці та майдани в низьких місцях, що підтоплювалися, нерідко замощувалися своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей. Із збільшенням землі над старими помостами намощувалися нові.

Археологічні дослідження дають достатньо даних про те, якими були житлові, господарські, виробничі та оборонні споруди в містах Київської Русі, а також характер та композиційні особливості міської забудови. Як показали дослідження, дерев'яні споруди мали два типи. Перший — стояково-балкова система або фахверковий каркас, де колоди розташовувались вертикально. В цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженого, а її висота обмежувалася довжиною колод.  Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод в стінах споруди. При цьому висота будівлі може бути довільного. Завдяки горизонтальному укладанню при висиханні колод не залишається щілин між ними, що дозволяє щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складається з вінців, зв'язаних в кутах врубками.

У дерев'яному будівництві, як і в кам'яному, для спорудження будівлі креслився план. За планувальною структурою житла Київської Русі поділяються на три основні групи: однокамерний зруб або кліть (основна житлова частина); двокамерний зруб, що складається з більшого, наближеного до квадрату приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, який складається з Ізби, сіней і кліті, що згодом отримала в Україні назву: "дві хати через сіни".

Найвизначнішим новим явищем в архітектурі Київської Русі було виникнення і подальший розвиток кам'яного монументального будівництва. У X ст. Київська Русь владно входить у процес світової архітектури і надалі розвивається в її контексті, не втрачаючи притаманних їй особливостей, що значно вирізняє її з-поміж архітектури інших країн Європи. Нова держава потребувала нових типів споруд — палаців та церков.

Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).

З каменю зводилися фундаменти, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.

Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см).

Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення.

Коли Русь почала храмове будівництво, у східній церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція. Вона виникла в Малій Азії і стала визначати особливості константинопольської архітектурно-будівничої школи.

Хрестово-купольна конструкція виходить із ідеї храму як корабля, що спрямований на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не лише небесне шатро, а й вітрила. Корабель-неф — їх найчастіше бувало три, проте могло бути й більше, а міг бути один — перетинав з півночі на південь трансепт, що й надавав будові хрестового вигляду. Щоправда, хрест ззовні не видний, оскільки вся споруда була захована у стіни, прямокутні в плані; всередині храму лінії нефів позначались рядами колон, на яких тримався напівциліндр даху, критого, як правило, свинцем. Ззовні західний і східний фасади закриті стіною, але верхня частина її закінчується напівкруглими виступами-закомарами там, де неф перерізається стіною. На стовпах (найчастіше чотирьох) тримається циліндричний барабан, на ньому — центральний купол. Куполів у класичній хрестово-купольній споруді, як правило, кілька, щонайменше три — п’ять. Церква, як уже говорилось, орієнтована на схід вівтарною частиною, але не точно на схід — вона закладалась у день того свята або того святого, якому присвячувалась, і скеровувалась туди, де в той день сходило сонце.

Першим християнським кам'яним храмом в Київській Русі була Десятинна церква, споруджена у 989—996 рр. Характер її мурування та пропорції плану, безперечно, підтверджують участь візантійських майстрів, про що свідчить літопис. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого, а зруйновано татарами у 1240 р. До наших днів споруда не дійшла.

В основу плану церкви покладено канонічний для середньовізантійської архітектури хрестовобаневий тип тринавного триапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У західній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувалася, як можна гадати, сімома банями — п'ять над центральною частиною і дві над вежами.  Значна кількість мармурових деталей дали підставу називати її "мармуряною". До наших днів уціліли частини мозаїчної підлоги, викладеної з різнокольорових мармурів та інших коштовних порід каміння. Розкопками виявлені також численні мармурові капітелі, уламки різьблених плит, фрагменти фрескового живопису. Є відомості про зовнішню отиньковку (можливо, фрагментарну) та розписи.

Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р., а новгородський відносить до 1017 р. , тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено. У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.

Композиція собору має чіткий об'ємний характер. Власне кажучи, він не має головного фасаду, але однаково урочисто сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, живописно завершують об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також спадом напівциркульних кріплень над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом у подальшому стає важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

Першими спорудами другої половини XI ст., в яких ще проступали риси архітектури попередніх часів, були Михайлівський собор Видубицького монастиря в Києві і храм-мавзолей Бориса і Гліба у Вишгороді.

Михайлівський собор (Видубицький монастир)

Заснований у 1051 р. Печерський монастир у Києві на подарованій князем Святославом землі біля княжого села Берестове розпочинає капітальне будівництво спорудженням у 1073 р. Успенського собору. 

Реконструкція

Сучасний вигляд

Собор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.

У 1108 р. на замовлення князя Святополка Ізяславича  будують собор Михайлівського Золотоверхого монастиря. В 1113 р. собор було збудовано. Під пізнішими нашаруваннями добре збереглися стародавні первісні форми споруди, але у 1935 р. собор зруйновано в зв'язку з намірами будівництва помпезної урядової площі.

Відтворений в 1997-1998 роках

Це був шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією банею, у плані 2 : 3, із тризакомарними завершеннями фасадів. 

Останньою за часом спорудою стильового напряму другої половини XI — початку XII ст., як можна вважати, була церква Спаса на Берестові. Церкву збудовано Володимиром Мономахом у 1113—1125 рр. Церква була палацовим храмом князівської резиденції в Берестові.

Винятково важливою для подальшого розвитку української архітектури була архітектура стародавнього Галича. На території міста та його околиць виявлено 30 давніх споруд, і хоча тільки одна дійшла до наших часів, є всі підстави висвітлити загальну картину галицької архітектури.

Все мурування велося з точно обтесаних брил сірого дністровського вапняку. Така техніка наближала галицьку архітектуру до романської архітектури Заходу. У вапняний розчин не додавали товченої цегли, що також відрізняло галицьку будівельну техніку від придніпровської, де традиції цем'янкового розчину трималися довго.

Церква Святого Пантелеймона: Церква Святого Пантелеймона в с. Шевченкове поблизу міста Галич (Галицький район Івано-Франківської області). Зведений у XII ст.

Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським. П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією.

Культурні надбання Київської Русі (відео за посиланням)

https://www.youtube.com/watch?v=v9XBhG-E41s

Список давньоруських архітектурних споруд домонгольського періоду на Вікіпедії

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85_%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%B4_%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BE%D0%B4%D1%83