Пізнє Відродження

 Пізнє Відродження

  Пізнє Відродження (1530-1580 рр.) – це не час занепаду, а період подальшого продовження традицій високого Відродження, але в інших історичних умовах, що зумовило особливості мистецтва і архітектури. В період пізнього Відродження найяскравішими були дві архітектурні школи – римська і венеціанська. В Римі, разом з розвитком принципів високого Відродження, спостерігається відхилення від класики у бік ускладнення композицій, більшої декоративності, порушення форм, масштабності і тектонічності. У Венеції, незважаючи на часткове проникнення нових віянь, більше збереглася класична основа архітектурної композиції. Перша школа закладала основи творчої манери, що лягла в основу архітектури бароко; друга значною мірою розвивала традиції високого Відродження, готувала подальший розвиток архітектури класицизму.

        Найяскравішим представником римської архітектурної школи періоду пізнього Відродження був Джакомо Бароцци да Віньола (1507-1573).

    До творчого наробку Віньоли входить багато заміських палаців і вілл. В період Відродження тип вілли зазнав суттєвого розвитку, зумовленого змінами її функціонального змісту. Ще на початку ХV ст. це була заміська садиба зі стінами і оборонними баштами; наприкінці ХV ст. вілла стає місцем заміського відпочинку; а з ХVІ ст. вілли перетворюються на резиденції великих феодалів і верховного духовенства. Вілла втрачає інтимність і набуває характеру парадної фронтально-осьової споруди, відкритої до навколишньої природи. Такою була вілла папи Юлія ІІІ (вілла Джулія), зведена у 1540-х роках поблизу Риму. В плані – це видовжений замкнений прямокутник, що складався

 з трьох елементів, нанизаних на одну вісь: двох дворів напівкруглої форми і саду. Замок Капрарола (1559-1562, поблизу Вітербо) – це унікальне поєднання укріпленого замку і чудового палацу. Віньола використав існуючі підмурки, призначені для фортеці, і звів на них могутню споруду, декоровану ордерними елементами.

До найвідоміших культових споруд Віньоли належить церква Іль-Джезу («В ім’я Христа», 1586-1584) в Римі. В її плані і просторовому рішенні поєднано два принципи – базилікальний і центрально-купольний. Велике значення мав застосований тут новий принцип організації фасаду храму: двоярусна система з використанням у другому ярусі з’єднувальних волют.

Творчість Палладіо

    Найвидатнішим архітектором венеціанської школи був Андреа Палладіо (1508-1580). Його діяльність проходила в м. Віченца, де він будував палаццо і вілли, і у Венеції, де він зводив переважно культові споруди. Але роль Палладіо була вагомою для подальшого розвитку як італійської, так і світової архітектури. Він намагався зберегти чистоту класичних принципів, відродити не тільки ордерні форми, а й цілі елементи і навіть типи споруд. Конструктивно правдивий ордерний портик став головною темою багатьох його творів. Для робіт Палладіо характерні досконалість у побудові ордера, чудова обробка деталей і пластичність усіх архітектурних елементів. Перша значна будівля Палладіо – базиліка у Віченці (1549-1614). До відомих палаццо Палладіо належать палаццо Ізеппо да Порта, палаццо Вальмарана, палаццо Тьєне та ін. Усі вони дають нові, кожного разу особливі варіанти застосування ордерів. В жодного з архітекторів Відродження ордери не отримували такого широкого і різноманітного застосування, такої досконалості пропорцій.

   Надзвичайний інтерес мають вілли Палладіо. Вони розвивають в різних варіантах одну принципову схему: основний призматичний об’єм з портиком і фронтоном доповнюється з боків галереями, завершеними невеличкими флігелями. Цей тип композиції пізніше широко застосовувався в архітектурі класицизму – західноєвропейській і російській. Вілли Палладіо не схожі ні на замки, ні на місця, призначені виключно для розваг. Це великі заміські будинки з підсобними і господарськими приміщеннями та з залами для балів і концертів. Планування було відкритим, зробленим з урахуванням ландшафту і клімату.

    Найвідоміша з вілл Палладіо – вілла Ротонда (поч. у 1551, поблизу Віченци) – не має бокових галерей і цим відрізняється від інших. План її квадратний. В центрі знаходиться круглий купольний зал, оточений прямокутними кімнатами, з якого ведуть виходи під портики. Чотири фасади з колонними портиками з усіх боків разом з плоским куполом становлять чітку центричну композицію. Широкі сходи портиків пов’язують будівлю з навколишньою природою.

   До відомих культових споруд Палладіо належать церкви Сан Джорджо Маджоре (поч. у 1565) та Іль Реденторе (1577-1592) у Венеції.

     У другій половині XVI ст. у громадському та культурному житті Італії відбулися значні зміни. Посилення феодальної реакції і наступ церкви на прояв гуманізму у всіх сферах життя призвело до того, що в італійському мистецтві намітилася криза. До цього часу лише Венеція залишалася республікою, хоча і вона вже не була сильною і могутньою державою, як раніше. Але навіть втративши своє колишнє політичне значення, Венеція залишилася в Італії останнім центром гуманістичних ідеалів.

    Якщо центрами архітектури були два міста – Рим і Венеція, то в сфері живопису осередком стала виключно Венеція. Найвидатнішими венеціанськими художниками того часу були Тінторетто і Веронезе.

         Тінторетто (1518-1594, справжнє ім’я – Якопо Робусті), що протягом якогось часу був учнем Тиціана, першого значного успіху досяг у 30 років і з того часу вів спокійне, але творчо активне життя, розписуючи церкви і громадські будівлі. Він очолював велику майстерню, в якій працювало багато учнів і асистентів, у тому числі його сини і донька.

     Перший великий твір Тінторетто, створений ним на замовлення релігій

ного братства скуола ді Сан Марко – «Диво святого Марка» (1548). Сучасників художника вразила динаміка фігур: щоб збільшити просторову глибину композиції усі вони були зображені в русі. До цього ж періоду належить картина «Введення Марії до храму» (1552-1555). Блискуче володіння рисунком і використання жорстких скульптурних форм наближує творчу манеру Тінторетто до робіт тосканських майстрів, а за своїми живописними якостями і володінням кольором та світлом вона залишається в руслі венеціанських майстрів.

У 1554 р. братство Сан Рокко оголосило конкурс на кращий проект оформлення плафону однієї із зал Скуола Гранде ді Сан Рокко – зали Альберго.

Поки не з’явилися інші конкуренти, Тінторетто подарував братству картину «Святий Рох у славі», написану їм всього за 3 дні, і журі затвердило його кандидатуру. У 1565 р., після реалізації першої частини проекту, Тінторетто став членом братства і до 1587 р. виконав на замовлення цієї організації 56 картин.

Гігантський цикл творів (десятки картин і кілька плафонів) вражає своєю емоційністю, глибоким драматизмом і надзвичайним розмаїттям. Найяскравіше особливості стилю Тінторетто проявилися в картинах «Розп’яття» (1565), «Шлях на Голгофу» (1566-1567) і «Поклоніння пастухів» (1579-1581). У них він розкрився як неперевершений майстер передачі світла.

     «Таємна вечеря» (1592-1594, собор Сан Джорджо Маджоре) – смілива новаторська картина, яка поєднує результати багаторічних художньо-композиційних пошуків, вважається вершиною творчості Тінторетто. Художник відмовився від традиційного рішення цього сюжету і переніс дію у напівпідвальне приміщення таверни. До того ж, стіл і апостоли розміщені під кутом до картинної площини, що надає сцені динамічності, а простору – глибини. Домінантою композиції є фігура Христа. Дослідники вважають, що більшу частину роботи над «Таємною вечерею» виконували учні майстра, але, безперечно, неперевершена передача світлотіньових переходів і організація освітлення сцени написані самим Тінторетто.

Творчість Веронезе

    Паоло Веронезе (1528-1588, справжнє ім’я – Паоло Кальярі) народився у Вероні в сім’ї скульптора Габріеле Кальярі і навчався у свого батька та в художника Антоніо Баділе. Про талант художника швидко дізналися за межами Верони. У 1553 р. Веронезе вже працював у Венеції. Завдяки опіці Тиціана Веронезе брав участь у розписах плафонів нової бібліотеки Сан-Марко. Це замовлення було виконане у 1560 р. З того часу і до самої смерті він залишався найкращим майстром монументально-декоративного живопису у Венеції. Його замовниками були як міські і церковні власті, так і приватні особи.

    Веронезе був неперевершеним колористом і майстром складних просторових композицій. Персонажі його картин сповнені величі, розкішно одягнені і демонструють церемоніальний бік венеціанського життя. Веронезе звертався до безпосереднього відтворення сучасного йому життя. У релігійних і алегоричних композиціях віддзеркалювалася святкова аристократична Венеція. Життя для Веронезе – яскраве святкове видовище. Улюблена тема його творів – святкові застілля, наприклад «Бенкет в домі Левія» (1573). 

Образи на картинах наділені індивідуальною яскравістю. Так, на картині «Весілля у Кані» (1562-1563) в образі музик зображені найвидатніші венеціанські художники того часу: Веронезе, Якопо Бассано, Тінторетто і Тиціан.

«Весілля у Кані» 

       Фрески вілли Барбаро (1560-1561) – найвідоміші розписи Веронезе, що прикрасили віллу братів Даніеле і Маркантоніо Барбаро в м. Мазер, зведену за проектом Андреа Палладіо. В цілому фрески Веронезе прикрашають склепіння дев’яти залів вілли. Найвідомішою з них є фреска «Синьйора Джустіана Барбаро з сином і годувальницею».

    Важливим етапом художньої кар’єри Веронезе була участь у розписах Палацу дожів, що постраждав від пожежі 1574 р. Веронезе отримав замовлення прикрасити плафон Зали дель Колледжо (Колегії), де відбувалися усі офіційні церемонії. Для нього художник написав чудову алегоричну картину «Тріумф Венеції» (1575-1577), яка і до сьогодні вважається шедевром колориту.  

Зал Колегії  Палацу Дожів