УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИС КІНЦЯ 19 – 20 СТОЛІТТЯ

УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИС КІНЦЯ 19 – 20 СТОЛІТТЯ

Впродовж XIX ст. у малярстві простежувалися тенденції реалістичного передання дійсності. їх розвиток зумовив поширення демократичних течій у суспільній думці. Т.Шевченко ослабив засилля академізму. Накреслені ним шляхи розвитку в різних жанрах, закономірно наповнили глибоким змістом і майстерним виконанням його послідовники. Насамперед поезія Шевченка формувала національну духовність та мистецьку позицію.

Реалізм був історичним явищем загальноєвропейського масштабу. Його зародження пов'язане з революційними подіями 1848 р. Датою утвердження реалізму вважається 1855 рік, коли французький художник Гюстав Курбе відкрив у Парижі Павільйон реалізму, де виставив свої картини і в такий спосіб кинув виклик офіційному мистецтву.

У Петербурзі 1870 р. було створено Товариство пересувних виставок (передвижних, звідси — передвижники). Воно об'єднало багатьох відомих художників Російської імперії (значна їх кількість були українцями за походженням), до нього належали і більшість художників з України.

Українське малярство прагнуло до правдивого відображення життя, утвердження нових ідеалів. Почали активно розвиватися жанри: портрет, краєвид, побутова картина.

Л.Жемчужников «Кобзар на шляху»

Найповніше себе виявили художники, творчість яких сформувалася у період переходу від романтизму до реалізму (50-60-ті роки XIX ст.). Особливе значення для них мала творчість Т.Шевченка. Його послідовниками були Л.Жемчужников (1828-1912), І.Соколов (1823-1918), К.Трутовський (1826-1893). Художню освіту вони отримали в Петербурзькій академії мистецтв.

Тривалий час Л.Жемчужников жив в Україні, де вперше ознайомився з творчістю Т.Шевченка, з яким особисто зустрівся 1860 р. Чимало картин він створив з життя українського народу. Окремі з них навіяні поезією Шевченка, зокрема "Кобзар на шляху". Займався також офортом, видавав серію під назвою "Живописна Україна" (1861-1862) як пам'ять про Шевченка і продовження його колишньої серії. Хоча вона значно поступалася Шевченковій, однак об'єднала навколо поетової спадщини видатних художників України та Росії (І.Крамськой, І.Шишкін, Ф.Васильєв, В.Маковський, К.Трутовський, І.Михальцева та ін.). З Україною Л.Жемчужникова зріднила й романтична історія кохання (його дружина Ольга була кріпачкою де Бальменів).

Рідні брати Л. Жемчужникова — Олексій, Олександр і Володимир, разом з двоюрідним братом, відомим поетом Олексієм Толстим, створили творчу групу, яка стала відомою гострими сатиричними творами під вигаданим ім'ям — Кузьма Прутков.

До української тематики звертався І.Соколов. Він часто перебував в Україні; 1883 р. переїхав до Одеси, з 1886 р. викладав у Харкові, став віце-президентом Харківського товариства любителів красних мистецтв. Звертався до обрядових і побутових сцен: "Свято Івана Купала на Україні", "Сільське весілля", "Кобзар" (всі — 1857), "У корчмі" (1859). Розкривав гострі соціальні події: "До корчми", "Скарга", "Похорон", "Погорільці". Його картина "Проводи рекрутів" за змістом сповнена справжнього драматизму, належить до визначних творів 1860-х років.

На традиціях реалістичного мистецтва і творчості Т.Шевченка формувався К. Трутовський. 

К. Трутовський «Весільний викуп» 

Українець за походженням, він народився в Курську, але дитинство пройшло в маєтку батька на Харківщині, що значною мірою зумовило поетичний світ його образів, зображення побуту й обрядів села. За твір "Хоровод у Курській губернії" (I860) художник дістав звання академіка. У серії сатирично-викривальних картин він правдиво зобразив життя провінційних поміщиків: "Гра в карти" (1861), "Поміщики — політики" (1864), "Привели до пана" (70-ті роки), "Танок кріпачок перед поміщиками" (1859). Сповнені лірики та душевної краси твори "Білять полотно" (1874), "В місячну ніч" (1881), "Весільний викуп".

З-поміж художників, які за походженням або місцем діяльності пов'язані з Україною (водночас і з Росією), відомі Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Ге, Михайло Врубель, Володимир Маковський, Микола Ярошенко. До найвідоміших здобутків їхньої творчості належать картини з історії України, відображення народного побуту, краєвиди.

М. Ге "Портрет М. Костомарова", 1870

Найстарший з них — М. Ге (1831-1894), правнук французького емігранта, по матері — українець. Він майстер історичної картини. Провідного значення у нього набула євангельська тема, хоча його не можна назвати релігійним художником. У 1875 р. М.Ге переїхав на хутір Іванівський Чернігівської губернії. Був одним із засновників Товариства передвижників. Малював краєвиди, портрети; образи портретованих розкривав з глибоким психологізмом (портрет М.Костомарова).

Широта творчих інтересів, сила художнього узагальнення вирізняють творчість І.Рєпіна (1844-1930). Він народився в Чугуєві, його мати — українка. З дитинства малював ікони. Відзначений Великою золотою медаллю після завершення навчання у Петербурзькій академії мистецтв (1864-1871). Відразу після повернення із-за кордону поїхав у рідний Чугуїв, де вивчав селянський побут, звичаї, людські колоритні типажі. Оспівує свободолюбство і патріотизм народу (1908; "Чорноморська вольниця"). 

І. Рєпін "Українка біля тину", 1876

Народна тема простежується в картинах "Українська селянка", "У волосному правлінні", "Екзамен у сільській школі", "Протодиякон", "Вечорниці". Значна частина творчості І. Рєпіна належить історії українського мистецтва. Він виховав чимало художників з України. Творчі орієнтири українських живописців в ділянці історичного жанру (С.Васильківський, Г.Крушевський, О.Мурашко, О.Сластьон, М.Самокиш) надовго визначила його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану".

І. Рєпін «Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́нові»

Опоетизував природу України А. Куїнджі (1840-1910). Він народжений у Криму, грек за національністю; рано осиротів, мав тяжке дитинство. Був вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Розквіт його майстерності припадає на знамениті краєвиди, де розкрито красу української природи: "Чумацький тракт у Маріуполі", "Українська ніч" (1876), "Ніч над Дніпром", "Дніпро вранці" (1881), "Степ у цвіту", "Нічне".

Архип Куїнджі  "Місячна ніч на Дніпрі", 1880

У Києві працював М.Врубель (1856-1910). Тут він мав змогу реалізувати, хоча й частково, тяжіння до монументальності та здійснити особливі декоративні якості свого унікального малярства. Черпав натхнення з творів літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва. Працював у багатьох видах творчості, найповніше охопив кінець XIX—початок XX ст., виражаючи суперечності епохи й пошуки духовного оновлення. Навчання в Петербурзькій академії мистецтв не завершив, бо від'їхав до Києва на запрошення професора О.Прахова для реставрації Кирилівської церкви XII ст. (виконав на хорах "Зішестя Святого Духа", іконостас з чотирьох ікон).

 Михайло Врубель "Зішестя Святого Духа на апостолів", 1885 

Відомий його орнамент у розписах Володимирського собору. Твори М.Врубеля сповнені глибини думки і почуття, виражені в бездоганному малюнку та багатстві палітри, у їх числі "Східна казка" і "Дівчинка на тлі персидського килима".

 "Портрет літньої жінки"

Значні творчі здобутки характеризують киянина Опанаса Рокачевського (1830-1901). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1852-1857) він жив і працював у Києві, очолював малювальну школу при Києво-Печерській лаврі (з 1860). Надавав перевагу портретам, залишаючись гранично об'єктивним і правдивим, зберігаючи високу школу малюнка та благородну стриманість кольору. Академічна школа ще простежується у закінченій сухості добротного виконання, однак подих романтизму наклав свій хвилюючий відбиток, що виявляється в композиційних пошуках, аксесуарах, поетичних мотивах тла. Це засвідчив і "Портрет літньої жінки". 

"Портрет дочки"

Старша жінка у святковому вбранні спокійно сидить у садку біля щільної огорожі. Обличчя зосереджене, є в ньому міцна воля і загартований характер, а насамперед духовне злиття з національною культурою. Жінка — в очіпку, білій сорочці з пишними рукавами та старомодній квітчастій корсетці. Тут безсумнівний зв'язок з давніми козацькими портретами, з мудрими і вільними жінками — Розумихою та Параскою Сулимою, та ж епічність і святість традицій, лише пригашених гірким відчуттям усвідомленої неволі, з яким народжуються і вмирають. Особливе колористичне збагачення (промінь сонця!) вирізняє "Портрет дочки" (60-ті роки), намальований Рокачевським в природному середовищі, у затінку саду.

Академічна школа простежується у стилістиці "Автопортрета" (1866)  Марії Раєвської-Іванової (1840-1912). Вона навчалась у Дрездені. Це перша жінка-художниця в історії українського мистецтва, яку Петербурзька академія мистецтв тоді удостоїла звання художника (1868). Відчуваючи власну непересічність і особливість виду занять, вона зображає себе у повному екіпіруванні художника: з палітрою, перед полотном і з пензлем у руці. Інші твори художниці невідомі. Проте в цьому єдиному "Автопортреті" розкрився її глибоко ліричний талант. Вона відома і як талановитий педагог, — відкрила у Харкові приватну рисувальну школу (1869), на основі якої пізніше було утворено міську школу рисування й живопису (1896) та художнє училище (1912).

М. Раєвська-Іванова "Автопортрет з моделлю"

Трагічна доля припинила розквіт мистецтва Марії Башкирцевої

Марія Башкирцева

(I860— 1884) та Порфирія Мартиновича (1856-1933). М.Башкирцева ґрунтовну мистецьку освіту здобула у Парижі (Академія Р.Жюльєна), виставлялась у  паризькому Салоні під псевдонімом Марі Рус. її твори зберігаються в музеях України, Росії, Франції. Композиції її картин надзвичайно ускладнені ("В студії Жюльєна", 1881, "Жан і Жак", 1883; "Мітинг", 1884).

М. Башкирцева "У студії Жульєна"

П. Мартинович "Портрет селянина-чумака
Федора Мигаля"

На духовне та мистецьке становлення П.Мартиновича великий вплив мав І.Крамськой. П. Мартинович уважний до найдрібнішої деталі. В картині "Баби хліб печуть" (1877-1880; Історичний музей, Харків) зображено інтер'єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці (на Полтавщині). Однак картина перевершила початковий намір етнографічної фіксації. Він створив справжню українську річ. Побутова щоденність підноситься до виняткового за змістом та життєвим значенням ритуалу, адже виготовлення хліба у старій печі — це і необхідність, і творчий момент. Знаючи народний побут, Мартинович надає сцені епічного характеру; в ній зберігся відгомін прадавньої слов'янської бувальщини. Художник створив кілька портретів. Його "Дяк" — портрет і виразний типаж. У портретах, як і в побутових картинах, він не ідеалізує народне життя, відтворюючи неприкрашену правду. Селянин Грицько Гончар зображений у свиті, високій смушевій шапці, що пережила не одну зиму й літо, з ціпком у руці; обличчя виражає примирення з посланим Богом життям, невичерпну доброту, а насамперед чисту совість, нерозривність із духовними традиціями рідної землі. Соціальний образ часу розкрила створена Мартиновичем у с. Вереміївка серія графічних та малярських портретів селян, поміщиків, управителів.

Спогади про П.Мартиновича залишив його приятель, співучень з Петербурзької академії мистецтв Опанас Сластьон (1855-1933). Він вирізнявся широким діапазоном творчої діяльності як живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф, зазнав впливу прогресивних ідей І.Крамського та школи П.Чистякова.

З-поміж небагатьох його творів вирізняється картина "Проводи на Січ". Тут відображено момент прощання батьків із сином, що йде на Січ. Мати благословляє сина на велику ратну справу. Так художник розкрив духовну велич України, глибоко вкорінене у свідомість народу явище, що не мало відповідників у світовій історії. В картині акцентовано всенародний характер козацтва, його прив'язаність до рідної землі, Матері-України, що була святим образом кожному запорожцеві.

"Весняний день"

До української тематики звертався Сергій Васильківський (1854-1917). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1885) його картина "На Дінці" була відзначена Великою золотою медаллю, що надавало право впродовж чотирьох років вдосконалювати майстерність у Європі. Він вивчав барбізонців, художників-реалістів Франції середини XIX ст., пізнавав їх майстерність, гармонійне звучання барв, ставлення до природи. Знайомство з тогочасним європейським малярством сприяло посвітлінню його палітри, чистоті та звучності барв. Не використавши повного терміну перебування за кордоном, 1888 р. повернувся до Харкова, працював над краєвидами рідної природи. 

"Козача левада"

Відомим твором цього часу є "Козача левада" — поетично-пісенний образ України.

У 1900 р. С.Васильківський разом з М.Самокишем видав альбом "З української старовини", що мислилось продовженням Шевченкової "Живописної України". У виданні взяв участь видатний український історик та етнограф Д.Яворницький; С.Васильківський створив аквареллю 20 портретів (Б.Хмельницького, І.Гонти, А.Кисіля, П.Конашевича-Сагайдачного, Г.Сковороди, селян і городян, кобзарів, воїнів-запорожців). В його численній спадщині переважають краєвиди, намальовані соковито, дзвінкими барвами, залиті сонцем і пронизані прозорим повітрям. На першій виставці українського образотворчого мистецтва у Полтаві восени 1903 р. (організована з нагоди відкриття пам'ятника І.Котляревському) він виставив 43 твори. Як переможець конкурсу (1903) з оздоблення будинку Полтавського земства створив три великі композиції (4мх10 м), присвячені Полтавщині. Композиції за характером і живописним рішенням наближались до станкового малярства, проте були першими в Україні зразками оздоблення громадських приміщень на тему вітчизняної історії.

Художні виставки, які спорадично відбувались у великих містах (Київ, Харків, Одеса), консолідували творчі сили митців. Перша виставка Товариства передвижників 1872 р. побувала у Києві та Харкові.

У полотнах перших українських художників, учасників пересувних виставок, зображено тяжкий стан пореформеного села (М.Кузнецов, К.Костанді, Г.Ладиженський). їх творча діяльність пов'язана з Одесою. Спочатку у жанровому малярстві 70-80-х років XX ст. виступив М.Кузнецов (1850-1930). Він належав до митців, які наповнювали живопис глибоким соціальним змістом. Художник виявив цікавість до пленеру, повного повітря, і розуміння передання простору, сонячного освітлення. Проте він ще перебував під впливом реалізму з його предметною конкретністю, що певною мірою загальмувало пошук живописнішого вирішення важливої на той час проблеми. Він її торкається в картині "В свято", де зображена постать молодої жінки у святковому вбранні, що горілиць лежить серед трав, прикривши чоло рукою. 

Портрет В. Васнецова, 1891

Сухувато чітка конкретика польових рослин підкреслює широту письма постаті, урочисту дзвінкість кольору та найвиразніше — просторову вольницю українського степу. Сюжет радше відсутній: у картині ніби нічого не діється і водночас є дія, яка витонченістю і безпосередністю розкриває органічне поєднання людини з природою, у тому числі високі почуття краси, бажання щастя й оповитого сумом миттєвості буття. Таких джерельно чистих за щемливою пісенністю картин художник більше не створив. Його увагу привертають насамперед соціальні протиріччя між селянством і поміщиками, які після скасування кріпацтва стали гострішими. Проте картина "На сінокіс" (1884) просякнута оптимізмом і міцністю духу селян. Ці ж якості яскраво виражені у сповненій життєвою енергією "Ключниці" (1887; Третьяковська галерея, Москва), де втілено новий канон жіночої краси. Від таких картин — крок до портрета, і М.Кузнецов виростає в одного з найкращих портретистів свого часу. В стриманій гамі зображено портрети П.Чайковського (1893), В.Васнєцова (1891) (обидва — Третьяковська галерея, Москва), Ф.Шаляпіна, П.Саксаганського та ін. М.Кузнецов здобув широке визнання, його твори були відомі не лише в Україні та Росії, а й у Парижі, Берліні, Римі.

"Розквітлий бузок", 1902

Одесит Киріак Костанді (1852-1921) відомий як тонкий колорист, майстер жанрових картин і краєвиду. Він ініціював створення Товариства південноросійських художників, яке очолював у 1902-1921 pp. Поглибив досягнення пленеризму, навіть побутові картини малював на природі, що визначило їх емоційність. Імпресіоністична живописна тенденція набула конкретності під час його закордонної подорожі (з братами Кузнецовими) по Франції, Німеччині, Італії (1887). У побутових сценах, незважаючи на потяг до вальорного збагачення, він залишився філософом, який розмірковує над долею людини, швидкоплинним життям і вічністю природи, немічною старістю і квітучою, юною весною: "Рання весна" (1890; Національний музей українського мистецтва, Київ), "Старенькі" (1890), "Бузок".

Улюбленими мотивами художника, співзвучними українським пісням та національній ментальності з її сентиментальністю і душевним смутком, стали сутінки (знак прийдешньої старості та самотності) та бузок — таємничість сил природи, що хвилюють миттєвістю цвітіння й нездійсненою примарою щастя. В такому контексті слід розглядати одну з найкращих картин Костанді "Сутінки. Баба жене корову" (1897; Художній музей, Одеса), де майстерно, через простий мотив розкрито подих села, щоденні турботи передано поетично, з душевною теплотою.

Для творчості К.Костанді характерна висока художня культура, яку він прищеплював своїм учням. Серед його вихованців в Одеській рисувальній школі — П.Нілус, Є.Буковецький, С.Кишинівський, С.Колесніков, І.Бродський, М.Альтман та ін. Вони ввійшли в Товариство одеських художників зі своєрідною творчою спрямованістю, специфікою тематики, гостротою образного вирішення й особливою красою колориту.

Соціальне спрямування властиве творчості старшого покоління одеських художників: К.Костанді, М.Кузнецов, Г.Ладиженський, М.Скадовський (1846-1892), М.Бодаревський (1880-1921), який не відійшов від академізму.

Молодше покоління передусім цікавило місто: художники С.Кишинівський (1862-1942), Є.Буковецький (1866-1948), П.Нілус (1869-1943), Ю.Бершадський, Д.Крайнев з глибоким співчуттям змальовували життя міської бідноти, а також звертались до міського краєвиду. Талановитими художниками краєвиду виявили себе Г.Головков і Т.Дворніков (навчались у К.Костанді, Г.Ладиженського, Петербурзькій академії мистецтв).

Наприкінці XIX—початку XX ст. одним з основних центрів художнього життя України стала рисувальна школа у Києві, яку заснував (1875) живописець і педагог М.Мурашко (1844-1909). Її діяльність підтримували художники-передвижники І.Крамськой, В.Перов, Т.Мясоєдов, В.Полєнов, І.Шишкін, В.Васнєцов, М.Ге, особливо І.Рєпін (товариш М.Мурашка). Членами художньої ради були М.Ге, В.Орловський, М.Кузнецов, П.Ковалевський, І.Рєпін, П.Чистяков, що підносило авторитет школи та рівень викладання.

Очевидно київське мистецьке середовище перекликалось з харківським, але значно відрізнялось від одеського. Тут глибше й органічніше збереглась народна традиція. Провідне значення набула селянська тема, де глибоко дотримувались гуманні ідеї Т.Шевченка. Найширше втілення селянська тема отримала в творчості Миколи Пимоненка (1862-1912). Як один з кращих учнів М.Мурашка, він став його помічником. Залишився викладачем школи після вимушеного припинення занять (за станом здоров'я) в Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). У творчості поетично відобразив пореформене село, чудово знав його побут, звичаї, типаж. Його перша відома картина "Весілля у Київській губернії" — радше сумна, ніж весела. Пригашений колорит розкриває мінорну сцену.

"Весілля у Київській губернії"

Однак художник надає перевагу образам здорових людей, змальовуючи їх на тлі природи ("Жниця", 1889, Національний музей українського мистецтва, Київ). Звертався М.Пимоненко до історичної тематики. Його картини-опові-дання "В похід" (1901) за піснею "За світ встали козаченьки", "Повернення з походу" разом з патріотичними творами О.Сластьона та С.Васильківського доповнюють спадок українського історичного живопису.

Тема героїчної національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення посідає значне місце у творчості Миколи Самокиша (1860-1944). Це — "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році" (1929), "Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким" (1932). Картина "Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким" (1934) прекрасна за динамікою бою і пристрастю образів. Історія в творчості Самокиша постає як народна епопея.

Жанр краєвиду в представників київської школи набув дещо іншого відтінку, ніж у художників Харкова й Одеси; поряд з лірикою тут більшою мірою простежується епічна панорамність та величава героїка.

Одним з основоположників української національної школи краєвиду був В.Орловський (1842-1914).

В Орлавський "Український краєвид з вітряком", 1882

За сприяння Т.Шевченка, І.Сошенка (вчителя 2-ї київської гімназії, де Орловський здобув початкову художню освіту), М.Чалого (директора гімназії) вступив до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення (1868) три роки вдосконалював майстерність у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. Його захоплювали проблеми пленеру, присутність "натурального повітря" в картинах К.Коро, взаємовідношення кольору і світла. Однак на нього не подіяли нові явища у французькому малярстві — імпресіонізм тоді лише зароджувався. Повернувшись на батьківщину, багато малював. Величаво і панорамно відтворював літні сонячні краєвиди, села, хутори, степові простори. Героїчно-монументальний образ природи панує в картині "Відпочинок у степу" (1884, Художній музей, Харків). До картини "Жнива" (1882) художник вніс стан передгроззя. У В.Орловського навчалися С.Васильківський, М.Сергєєв, П.Левченко, М.Ткаченко, М.Беркос, але серед його учнів не було послідовників монументального трактування образів природи, більшість виразила себе у ліричному краєвиді.

І. Похитонов "Весняний день"

До жанру ліричного краєвиду звертався художник М.Сергєєв (1855-1919). Впливу французьких художників-барбізонців зазнав 
Іван Похитонов (1850-1923). Серед барбізонців передусім він. виділяв творчість Ш.Добіньї. "Мініатюрними перлинами" влучно назвав І.Рєпін невеличкі за розміром, намальовані на дерев'яних дощечках краєвиди Похитонова. Досконало передано пленер у картині І.Похитонова "Зимові сутінки на Україні" (90-ті роки; Національний музей українського мистецтва, Київ).

Майстрами реалістичного краєвиду були К.Крижицький (1858-1911) та С.Світославський (1857-1931). За сприйняттям природи й образним мисленням Крижицький близький до Орловського. В ранніх творах С.Світославського ще відчутні романтичні тенденції: "Ніч", "Дніпровські пороги" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Творча співдружність з І.Левітаном та С.Коровіним залишила глибокий відбиток на світосприйнятті С.Світославського. За переконаннями він належав до передвижників. У його картинах переважають спокійні оповіді ліричного характеру: "До весни" (1887), "Подвір'ячко" (1884). Особливо пісенного настрою сповнені твори "Вечір у степу", "Вітряк".

Поетичні краєвиди створювали харків'яни П.Левченко (1856-1917), М.Ткаченко (1860-1916), М.Беркос (1861-1919). Вони навчалися в Петербурзькій академії мистецтв. П.Левченко і М.Ткаченко — учні українського живописця Д.Безперчого. Згодом М.Ткаченко навчався у В.Орловського та М.Клодта. Невеликі за розміром картини П.Левченко створював вибираючи перехилені селянські хати, околиці міста, покинуті млини тощо. Не без впливу Васильківського в кількох епічніше розвинутих краєвидах Левченко передав глибоке відчуття України: "На Харківщині" (Художній музей, Харків), "Дорога край села" (Художній музей, Суми), "На Україні" (Художній музей, Харків), "Біла хата. Вулиця в Путивлі".

У рисувальній школі М.Мурашка вчились С.Костенко (1868-1900) та Г.Дядченко (1869-1921), далекий родич Т.Шевченка. С.Костенко деякий час був викладачем у школі М.Мурашка, малював невеличкі побутові сцени з життя міста. Найвідоміша картина дитячої .тематики — "За уроком". Твір зачаровує влучно переданими образами трьох хлопчиків під час уроку в школі, тонко підміченою дитячою психологією та різним ставленням до заняття. Г.Дядченко малював портрети та краєвиди.

Розвиток малярства XX ст. ускладнювався гострими соціальними суперечностями, яскравим їх виявом стали перша російська революція (1905-1907) і жовтневий переворот (1917).

Найвидатніший художник, творчістю якого розпочалося українське мистецтво XX ст., був Олександр Мурашко (1875-1919). Ще студентом Петербурзької академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна) наприкінці 90-х років малював портрети товаришів по майстерні — М.Перова, О.Цисса, де розкрився як майбутній видатний портретист. Після закінчення навчання відзначений золотою медаллю та закордонною поїздкою за картину "Похорон кошового" (1900; Національний музей українського мистецтва, Київ). 

Ця академічна програма стала єдиною історичною композицією у творчості художника (певною мірою була натхнена "Запорожцями..." Рєпіна). Однак учитель і учень розкривали козацьку бувальщину в контрастних ситуаціях: один — у сміху, що об'єднував запорожців оптимізмом і відвагою, другий — у печалі, що розкривала їх глибоку людяність і товариськість. Обидва твори відображають духовний світ козацтва. Для центральної постаті — сивий козак з клейнодами* — позував Михайло Старицький, відомий український театральний діяч.
Знайомство з тогочасним європейським мистецтвом у Мюнхені (студія А.Ажбе) та Парижі зміцнило виняткове колористичне обдарування О.Мурашка. Це блискуче виявилося в його шедеврі "Портрет дівчини в червоному капелюсі", де поєднано прозорий чорний одяг і червоний капелюх на золотистому тлі. У Парижі Олександр Мурашко виконав низку картин під враженням розважального життя столиці: "На вулицях Парижа" (1903), "Парижанка", "Біля кафе", "Паризьке кафе", "У кафе" (1902).

Дві побутові картини намальовані 1914 p.: "Тихе горе" (пройняте почуттям тихого смутку) та "Селянська родина" (ближча до портретного жанру). В останній змальовано три постаті — батька, матері, дочки, що мешкають у хаті. 

Після П. Мартиновича О. Мурашко створив твір глибоко національний, з тонко переданим народним світоглядом, скромним побутом, органічністю сільського способу життя, звичаїв і морально-етичних настанов.

Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку XX ст., був Федір Кричевський (1879-1947). Він закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, після якого навчався в Петербурзькій академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна та Ф.Рубо). Академію закінчив 1910 р. конкурсними картинами "Наречена" 

та "Поховання" на біблійний сюжет і здобув право закордонного студіювання. "Наречена" — твір зрілого майстра, програмно визначив творчий напрям художника, народна тема стала провідною впродовж усього життя. В "Нареченій" відсутнє побутове дійство обрядового сюжету; постаті укрупнені, узагальнені ритми уповільнені, що створює монументальний лад картини. В композиційному вирішенні з заповненням, мов у рельєфі, постатями всього простору, все-таки чітко проглядається крупне членування типу триптиха з нареченою по центру. її образ реальний, бо насправді змальований з селянської дівчини Христі Скубій, що жила в с Шишаках на Полтавщині, де в той час перебував художник, підбираючи потрібний типаж для конкурсної картини. Село Шишаки стало віхою в житті Кричевського — він тут познайомився з родиною Старицьких, одружився з Лідією Старицькою.

Перебуваючи впродовж року в Європі, Кричевський відвідав музеї Берліна, Парижа, Генуї, Туріна, Флоренції, Рима, Венеції, Відня. Прагнув передусім пізнати скарби народного мистецтва. Повернувшись, осів у Полтавській губернії. У 1914 р. став директором Київського художнього училища. Обраний першим ректором Української академії мистецтв, професор Академії (1917— 1922) та Київського художнього інституту (1922-1941; Академія перейменована в Київський художній інститут 1924). На Київських виставках з'явилися його твори "Портрет хлопчика"-(1910, Національний музей українського мистецтва, Київ), 

"Три віки" (1913, Художній музей, Суми). В останній, у трьох профілях — бабуся-няня в домі Старицьких, Лідія Старицька та її донька Галя — передано представників різного віку, що загалом відображало швидкоплинність людського життя. Тоді ж створено "Автопортрет" (1914; приватна збірка, Київ), "Портрет Л.Старицької на золотому тлі" (1914; Національний музей українського мистецтва, Київ). У роботах відсутній будь-який вплив декадансу чи символізму. Хоча Ф.Кричевський цікавився у Відні творчістю Г.Клімта та Ф.Ходлера, однак сецесійній декоративності він протиставив реальну форму і національний стиль.

Найповніше художник виявив себе в народній темі, започаткованій "Нареченою". Центральний твір 30-х років — програмне панно-триптих "Життя" (1927) — своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф.Кричевський тоді не приєднався до жодного з угруповань: ні до бойчукістів, ні до футуристів, ні до конструкцій В.Татліна; негативно ставився він і до революційного мистецтва. Своїм триптихом Кричевський довів, що може експериментувати й органічно використовувати іконописні традиції, не втрачаючи здобутків мистецтва новішого часу. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного українського села: центральна частина "Сім'я", ліва — "Любов" і права — "Повернення" — етапи життя звичайної родини. Так розкривається доля "трьох віків": щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат.

Творчі пошуки Ф.Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М.Лисенка "Тарас Бульба" (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису, створеної Ф.Кричевським, стали видатні українські художники Т.Яблонська, Г.Меліхов, Є.Волобуєв.

М. Жук "Портрет М. Коцюбинського"

Поруч з Ф.Кричевським і Г.Нарбутом біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв Михайло Жук (1883-1964). Набуті знання в Київській рисувальній школі М.Мурашка і вплив модерну, що позначився на його графічних роботах, виявилися неприйнятними у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, де Жук пробув менше року. За порадою М.Мурашка продовжив навчання у Кракові. Тут його учителями стали видатні польські художники Ю.Мегоффер, Я.Станіславський, С.Виспянський — яскраві представники європейського модерну, зокрема віденської сецесії. Висока школа згодом у творчості М.Жука позначиться на художньому виконанні, глибокому образному вирішенні, мистецькому поєднанні декоративізму з чітко продуманою формою. Після повернення з Кракова М.Жук жив у Чернігові, викладав малювання в жіночій гімназії та духовній семінарії. Поряд з чудовими панно та керамічними виробами, його творчість найповніше виявилася в портреті, поєднуючи класичний реалізм і модерн, — "Портрет сина".

Прогресивні тенденції епохи в пошуках виражальних засобів, відмінних від попередників, орієнтованих на поетичніше прочитування сучасного та глибше розуміння минулого, характеризують творчість Петра Холодного (1876-1930). Він, як і Жук, близько стояв до літературних течій, зокрема символізму. Володів широким творчим діапазоном: історичний жанр, портрет, краєвид, монументальне мистецтво, вітраж. За його проектами виконані вітражі для Успенської церкви у Львові й Успенської церкви с. Мражниця поблизу м. Борислава на Львівщині. Після встановлення в Україні більшовицького режиму емігрував разом з урядом УНР (листопад, 1920), опинився в Тарнові (Польща), згодом у Львові, де пройшло десятиліття його творчої праці. П.Холодний — автор іконостаса каплиці духовної семінарії. Серед виконаних ікон — намісні Христа та Богородиці вирізняються новизною: Христос зображений юнаком, поринутим у вивчення глибоких правд Божого об'явлення, що є у Святому Письмі, — перед Ним книга; Богородиця також заглиблена в читання Святого Письма. Зберігся ранній твір П.Холодного — "Казка про дівчину і паву".

П. Холодний "Дівчина і пава" (1915 р.)

Жанрові картини виконував Фотій Красицький (1873-1944). Він внучатий небіж Т.Шевченка. В 1888-1892 pp. за кошти М.Лисенка навчався у Київській рисувальній школі М.Мурашка (у М.Пимоненка), згодом — в Одеському художньому училищі (у К.Костанді) та Петербурзькій академії мистецтв (у І.Рєпіна). У побутовому плані вирішена картина "Гість з Запоріжжя" (1901), якою художник завершив навчання. Очевидно, тут мав вплив геніального учителя, його закоханість в історію України, зокрема в козацтво. Проте картину Красицького назвати історичною можна з великою натяжкою.

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був Микола Бурачек (1871-1942). Осягнення малярства розпочав з Київської рисувальної школи М.Мурашка, продовжив у Краківській академії красних мистецтв (у Я.Станіславського та Ф.Рущиця) та в художніх студіях Парижа. М.Бурачек вважав себе передусім пленеристом, проте не цурався досягнень імпресіонізму. За два роки перебування в Парижі познайомився з різними течіями французького мистецтва: від барбізонської школи до групи "Набі" та фовістів (П.Боннар, Ж.-Е.Вюйяр, М.Дені, А.Матісс, А.Марке, А.Дерен та ін.). Зі всього побаченого, усвідомленого, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії барв: "Хата опівдні. Спека" (1928; Художній музей, Харків),"Золота осінь" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Його називали "сонячним живописцем" України, що засвідчує "Яблуня в цвіту".

На здобутках імпресіонізму зростав художній хист Абрама Маневича (1891 — 1942). В його творчості традиційні мотиви (насамперед міські) отримали нове трактування. Він учився в Київському художньому училищі (1901-1903), короткий час — у Мюнхенській академії та несистематично — в студіях Парижа й Італії. Багато подорожував, всюди його вабили скромні закутки, єврейські околиці містечок, парки. В кожному мотиві художник підмічав емоційну піднесеність колористичного звучання, поетичну одухотвореність й загострену образну виразність. Гармонію поєднання барв він зберігав упродовж усієї творчості — "Міський краєвид".

Винятковими колористами були П.Волокидін (1877-1936) і О.Шовкуненко (1884-1974). їхня висока живописна культура визрівала на барвистій мові імпресіонізму. Діапазон творчості митців достатньо широкий: портрет, натюрморт, насамперед краєвид. П.Волокидіна завжди хвилювали питання колориту і пошуки кольорової виразності: "В порту", "Вітрила", "Кам'янець-Подільська фортеця", "Натюрморт з червоним підносом".

О.Шовкуненко поряд з К.Богаєвським утверджував індустріальний краєвид, який упродовж 1920-1930 pp. став провідним у творчості, відображаючись в акварельних циклах.

Широкий діапазон творчості характеризує Анатолія Петрицького (1895-1964). Він відомий монументаліст, станковіст, театральний художник. Він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора вистави. Здобув визнання як театральний художник-новатор. У співдружності з передовими режисерами (Л.Курбас, О.Загаров) рішуче став на шлях оновлення й реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості. Створив декорації для драматичних, оперних і балетних вистав, від драматургії світової класики до українських вистав ("Цар Едіп" Софокла, "Тартюф" Мольєра, "Кам'яний господар" Лесі Українки, "Мойсей" І. Франка). Як театральний художник він не повторювався в пошуках нових способів оформлення.

Однак А.Петрицький не поривав з малярством. Глибока духовність вирізняє його картину "Інваліди" (раніша назва — "Мати"). 

Центральний тут образ матері, звичайної трудової жінки, що сидить в оточенні синів-калік: сліпого, безногого хлопчика. Картина мала великий успіх на міжнародних виставках, проте її подальша доля не була сприятливою. Тривалий час картина не експонувалася у зв'язку з невідповідністю ідейному спрямуванню та завданням відображення радянської дійсності. Головна думка твору — дух взаємної підтримки в родині. В атмосфері трагедії розкрита краса людської душі: мати зі сильною волею і всеперемагаючою любов'ю зігріває теплом понівечені долі дітей, залишаючись їм міцною опорою. Талант А.Петрицького розкрився в портретному жанрі, краєвидах, натюрмортах. Він намалював олією й аквареллю 150 портретів (1925-1932). З-поміж них — портрети наркома освіти М.Скрипника, письменника І.Микитенка, актора та режисера В.Василька, поетів М.Семенка, М.Доленго, П.Тичини, П.Усенка, Я.Савченка. Зі створеної галереї сучасників, що вирізняються розмаїттям і гостротою характерів, збереглося лише десять портретів. Його творчий спадок містить також чудові краєвиди та натюрморти. А.Петрицький був талановитим педагогом, викладав у художніх вищих навчальних закладах Харкова та Києва. Яскрава творчість художника заслужено посіла своє місце поряд з такими видатними представниками світового мистецтва, як Р.Гуттузо, Ф.Леже, П.Пікассо та ін.

Тематичній картині належить провідна роль у малярстві 1920—1930 pp. У станковому малярстві найочевидніше виявилась боротьба ідейно-творчих спрямувань. Орієнтація на критичний реалізм осуджувалася, як і крайні новації. Значна увага приділялась зображенню сучасного життя, темам індустріалізації та колективізації сільського господарства. Підтримувані партійно-ідеологічними структурами, ці теми стали основними. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови, шахти, популярними стали відвідування Дніпробуду. Одним з перших його оспівувачів був К.Трохименко, якого захоплювали образи трудівників, вчорашніх селян ("Кадри Дніпробуду").

Проте суперечливішим, ніж тема індустріалізації, стало відтворення образу тогочасного українського села. Ще трапляються образи селян, котрі знають таємниці землі та причини своєї фанатичної посвяти їй (В.Коровчинський. "Селяни", 1927, Національний музей українського мистецтва, Київ). Сцени відпочинку зображено в творах А.Черкаського й О.Сиротенка, де змальовані селянські родини на полі, з відтінком легкого примітивізму, проте з підкресленням здорової фізичної сили, вродженої працездатності.

Поряд з традиційним малярством, частина художників, захоплена революційним оновленням суспільства, у спробах втілення високих ідей схилялась до формальних течій, поширених напередодні жовтневого перевороту (кубо-футуристи, супрематисти, конструктивісти та ін.). Модерне мистецтво для реалізації шукало великих площин і простору, тому найголовніше виразилося в монументальному живописі й оформленні театральних вистав. Епоху радикальних змін в європейському мистецтві започаткував кубізм, естетика якого приймалась послідовниками відповідно до власного хисту, використовуючи окремі аспекти, щоб у такій спосіб зберегти інші пластичні цінності. Переважала перша фаза — аналітичний кубізм, систему якого впроваджували чимало українських художників, зберігаючи барвисту палітру, що відповідала національній ментальності. Своїм методом і пошуками мови складного та багатогранного відтворення реальності, кубізм зумовив розмаїття творчих інспірацій. Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона стала і його останнім притулком.

В Україні з'явилося безліч прихильників різноманітних художніх напрямів, угруповань. Утворились Асоціація революційного мистецтва України, Асоціації художників Червоної України, Об'єднання сучасних митців України, Об'єднання мистецької молоді України, Товариство художників імені К.Костанді та ін.

Ці об'єднання не були стабільними і програмно чіткими, безперервна ідейна боротьба між творчими об'єднаннями призводила до їх розпаду й утворення нових. У 1930 р. Асоціація художників Червоної України перетворилась на Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Водночас частина членів Асоціації революційного мистецтва України заснувала об'єднання "Жовтень". Строкате за ідейними і художніми скеруваннями становище в мистецтві зумовило втручання комуністичної влади. Відтак Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. "Про перебудову літературно-художніх організацій" знаменувала початок нового етапу в історії української радянської мистецької культури — розпочався тотальний наступ на свободу творчості. Зі створенням 1932 р. Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що дістав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату. Водночас Пролеткульт, ставши Всеукраїнською організацією, висунув теорію "незалежності" культури від політики, чим протиставив себе партії і державі, що стало причиною його ліквідації. За період діяльності Пролеткульту могли існувати "ліві" угруповання — футуризм, кубізм, супрематизм та інші формальні течії, які визнавалися справжнім революційним мистецтвом. Тому за неповні два десятиліття Україна дала світовій культурі, якщо оцінювати це явище без ідеологічних ярликів, а з позиції історії мистецтва, — "самостійний світ нових форм".

Казимир Малевич (1878-1935) належав до художників-авангардистів, котрі в автобіографіях, листах, статтях наголошують на своєму українському походженні. Перші картини виконані ним в імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі: "Жінка з квіткою" (1903; Державний Російський музей, С.-Петербург). Поступово декоративність зростала і манера набувала експресіоністичного характеру. Починаючи з 1910 р. бере участь у виставках російського авангарду та німецької групи "Синій вершник". Поєднуючи кубізм з футуризмом, він називає їх новий різновид супрематизмом, — коли картина втрачає сюжетність і стає зображенням геометричних фігур, розкиданих на площині. На виставці "0,10" в Петрограді (1915) експонує свої перші "супрематичні" (безпредметні) композиції. Супрематизм намагався поширити на оформлення сцени і навіть на проекти архітектури текстиль, порцеляну. В художніх збірках Щукіна та Морозова (Москва) познайомився з творами Пікассо, Брака. Часто брав участь у виставках своїми абстрактними творами, в яких намагався зобразити співвідношення форми й навколишнього простору, досягаючи абсолютної "вищої" виразності. Його "Чорний квадрат" (1915) викликає суперечливе сприйняття дотепер. Чимало картин та ескізів, створених близько 1930 p., є передбаченням трагічного майбуття селян. На одній — зображено селянина, в якого чорне обличчя, чорні руки і ноги. Він босоніж бігає поміж червоно-чорним хрестом і біло-червоним мечем. Краєвид дихає пусткою. Жахлива алегорія голодомору в Україні. Пріоритетом останніх років творчості Малевича стало реальне життя. Особливо вирізняються портрети, монументальні за формами, з орієнтацією на італійське Відродження. З-поміж них особливо вражає "Автопортрет", де підкреслено відчуття художником своєю мистецької місії, та "Робітниця".

О. екстер "Міст. Севр", 1911

Як і К.Малевича, Олександру Екстер характеризує багатогранність мистецьких пошуків (1882-1949). Однак її передусім надихало безпредметне малярство і театр. Творчі пошуки художниці пов'язані з кубофутуризмом, але перехід до безпредметності збігся з початком праці у театрі. Витоки колористичного багатства художниця вбачала у могутній стихії українського народного мистецтва: вишивках, килимах, селянському одязі, декоративних малюваннях. Вона внесла у кубістичну монохромність (твори парижан) багатобарвну колористику. Була переконана, що молоді слов'янські народи виявляють свою енергію саме в яскравих мажорних фарбах. Колір і ритм — основні пластичні засоби художниці. Вся композиція ніби розташована в активному полі й втягнена в рух; зображення не могло бути статичним та нейтральним, всюди присутня динаміка як пульс життя: "Мости Парижа", "Міст у Севрі", "Схил берега Сени", "Міст".

Життєву енергію кольору передавав своїми творами Олександр Богомазов (1880-1930). Він 1913 р. сприйняв кубофутуризм. Визначив три основні елементи існування мистецтва: вольовий імпульс до творчості; зовнішнє середовище в розумінні багатства його динамічних сил, що збуджують творчий імпульс; матеріал, навколишнє середовище, оскільки воно не лише стимулює творчість, а й формує характер, психіку нації. Його творам властивий динамізм ліній та емоційна дія барви, доведеної до спектрального насичення і повнозвучної гармонії, акумулюючи тим самим життєвий тонус. Найбезпо-середніші теми набувають епічної широти і величавого дійства: "Правка пил" (1927), "Пилярі" (1929).

В. Єрмілов
Ескіз обкладинки журналу «Авангард»,
 1929

Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмилов (1894-1967). Він зумів на основі творів Архипенка і Пікассо цілісно сприйняти образ синтетичного кубізму (остання фаза кубізму), розвиваючи засади і доводячи форму до взірцевої досконалості. Людська постать трактована як малярський предмет, — все підкоряється ритмові, кольору. Такі експерименти і багатство знайдених пластичних форм привели Єрмилова до конструктивізму, до власне естетичного виразу предмета, що врешті завершилось захопленням дизайном. Він належав до перших у Харкові дизайнерів. Його конструктивно злагоджені композиції, монументально лаконічні за побудовою, — найпрекрасніші в українському кубізмі. Проте митця віднесли до формалістів, що рівнозначно — до так званих ворогів народу.

«Українське село взимку» (Зелений Клин), 1919-1920

Винятковим художником був Віктор Пальмов (1888-1929). Він приїхав з Москви до Києва, де розгорнув творчу діяльність неопримітивіста й експресіоніста, а вірніше художника вільної форми. Заснував Об'єднання сучасних митців України, збагачене тогочасним світовим мистецтвом, орієнтоване на народне світобачення, якому не властива розважливість високого академічного малярства чи замкнена розрахунковість конструктивізму. Навпаки, лише в тих простих формах світ побачено наче вперше, де поєднані органічно космічне і побутове, загальне й окреме, природа та людина, сподівання революції та її трагедії. Характерним його твором є "Дачник".

Брати Володимир та Давид Бурлюки були "з боку батька — українські козаки, нащадки запорожців". Давид Бурлюк (1882-1967) у творчих пошуках пройшов етапи європейського мистецтва: імпресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Картиною "Козак Мамай (Мій предок)" (1922) яскраво виявив своє захоплення народним мистецтвом. Неодноразово наголошував, що для України він "вірний син", а його "колорит глибоко національний". У такому контексті вирізняються його твори "Святослав" (1915), "Урожай" (1921), "Карусель".

Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся Михайло Бойчук (1882-1939). Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930 pp. Виплекана ним велика група митців породила художню течію — "бойчукізм". Запропонована Бойчуком живописна система — стилізація під давнину сприймалась догматично обмеженою, невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспільного життя народу ("Молочниця").

До групи М.Бойчука входили І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, А.Іванова, М.Рокицький, К.Гвоздик, М.Шехтман, О.Мизін. Вони виконували розписи в Селянському санаторії імені ВУЦВК в Одесі (1927-1929), Ленінському залі Державного соціального музею в Харкові (1925), Червонозаводському театрі в Харкові (1934-1935). Започаткувала розписи Луцьких казарм у Києві (1919) бригада студентів майстерні М.Бойчука (І.Падалка, Т.Бойчук, В.Седляр, О.Павленко). Теми настінних композицій визначали сцени праці й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії. Чотири великих панно Чер-вонозаводського театру в Харкові відображали колгоспне свято врожаю (М.Бойчук), індустріальні перетворення в Україні (В.Седляр), молодих фізкультурників (О.Павленко), робітників на відпочинку (І.Падалка). Як бачимо, тематика відповідала вимогам часу, однак художнє вирішення викликало заперечення. Від розписів, як загалом від створеного "бойчукістами", залишились лише кілька репродукцій. Дошукуючись основ настінного малярства, М.Бойчук відкидав станковізм, ілюстративність, ілюзіоністичну речевість і прозаїку натуральності. Однак оригінальні твори групи М.Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їх автори. В Україні всі незалежні угруповання художників скасовані 1932 р.

У Галичині фундаторами реалістичної художньої школи виступили вихованці Віденської академії мистецтв Корнило Устиянович (1839—1903) і Теофіл Копистинський (1844-1916). їхня творчість охоплює церковні розписи, композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні й побутові сцени, краєвиди. К. Устияновича хвилювала доля народу, насамперед галицьких українців. Свої глибокі переживання, сумніви та нездійсненні сподівання він виразив у монументальному творі "Мойсей" (1887). Пророк на тлі вечірнього гірського краєвиду стоїть з піднятими над головою кам'яними скрижалями, вражаючи незламною силою і могутньою волею вождя. Історична тематика відображена в кількох картинах: "Василь Теребовельський" (1866), "Козацька битва" (1890), "Літописець Нестор" (1901). Найповніше виявив себе у побутових сценах ("Бойківська пара"). Під враженням оповідей та малюнків Аральських степів Б.Залеського (відбував неволю разим з великим поетом), К.Устиянович створив найвдаліший твір — "Шевченко на засланні".

Послаблення авторитету Віденської академії мистецтв (кінець XIX ст.) призвело до втрати позицій академічного напряму. Нове покоління живописців Західної України навчалося у мистецьких закладах Польщі, Німеччини, Франції. Вони сприймали нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену у французькому мистецтві тенденціями імпресіонізму та постімпресіонізму. Нові художні явища культивувалися в реформованій Краківській академії красних мистецтв (1895), де вчилися І.Труш, О.Новаківський, М.Сосенко, О.Курилас, А.Манастирський, М.Федюк та чимало інших західноукраїнських митців.

Провідне місце в культурному житті Львова посідав Іван Труш (1869-1941). Він один з найвидатніших українських художників першої половини XX ст., літератор, критик, культурно-громадський діяч демократичного спрямування; організатор художніх об'єднань "Товариство для розвою руської штуки" (1898), "Товариство прихильників української літератури, науки і штуки" (1905) та журналу "Артистичний вісник" (1905); ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові (1905). Створені ним краєвиди та побутові сцени передають подих реальної природи і безпосереднє життя людей. Значне місце належить жанровим сценам з життя гуцулів: "Гагілки" (1905); "Гуцулка з дитиною", "Трембітарі". Пізніше в його творчості з'явилася соціальна тема — "Сільський господар".

Серед галицьких художників живописним талантом виділявся Олекса Новаківський (1872-1935). Його художнє й ідейне становлення відбувалося у середовищі української інтелігенції, що зосереджувалась у Кракові. "Кобзар" Т.Шевченка і "Мойсей" І.Франка назавжди збережуть для нього домінуюче значення. Свої роздуми і погляди на життя він виразив у центральному творі того часу "Втрачені надії" (1903-1908; Національний музей у Львові), автопортрет з дружиною біля дитячої труни (труна — своєрідний образ-символ). Підсумком десятилітньої праці митця стала виставка у Кракові (1911) — перша персональна виставка, понад 100 творів. Виставка зазнала певної обструкції шовіністичних кіл, обурених художником, який наголошував на своєму українському походженні. Виставку відвідав митрополит Андрей Шептицький і запросив Новаківського до Львова, де з 1913 р. продовжилась творча викладацька праця художника. У своїй майстерні він відкрив художню школу, де виховав велику групу талановитих митців. О.Новаківський для новозбудованого Музичного інституту ім. М.Лисенка створив на замовлення чотири панно алегоричного змісту: "Музика", "Виховання", "Наука", "Мистецтво" (всі — у Національному музеї Львова). Для художника це значні віхи, які знаменували початок героїко-епічних образів і національної теми в його творчості. 

Тривала праця над портретом митрополита Андрея Шептицького завершилась створенням епічного образу "Мойсей" (церква св. Архангела Михаїла у Львові). Події Першої світової війни і подальшу долю України О.Новаківський виразив у низці картин трагічного змісту: "Молох війни"(1919), "Тяжкий сон" (1920), "Срібна Мадонна" (1920), "Поема Світової війни". У Львові він знову звернувся до історичної тематики: серія князів Київської та Галицької Русі, "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1914-1920), створив образи Т.Шевченка, Довбуша, Дзвінки. Тема природи набула масштабнішого звучання, визріваючи до космічної величі в епічних творах "Гора Грегіт", "Повінь". Останній етап творчості — найкоротший, але сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: "Революціонерка" (1924), "Довбуш — володар гір" (1929),

"Довбуш" (1931), "Дзвінка" (1930-1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя Новаківський переважно виконував замовні портрети. Так у повну силу виростав образ українського інтелігента-патріота, це — лікар І. Курівець, посол Галицького сейму О. Бар-вінський, посол до Польського сейму, лідер демократичної партії Д. Левицький, — вищі творчі досягнення художника поруч з поетичним образом "Весни" (портрет Галі Голубовської) та кількома автопортретами.

Поряд з І.Трушем та О.Новаківським провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало Олені Кульчицькій (1877-1967). Вона вчилася в художньо-промисловій школі у Відні (1903-1908), де крім малярства опанувала різноманітні графічні техніки, емаль, а також займалася скульптурою. В побутових сценах ("Діти на леваді", "Жнива") виявлена гостра спостережливість, висока культура композиції, живопис збагачений тодішнім пленеризмом і впливом віденської сецесії. 

Соціального загострення творчість О.Кульчицької набула в роки Першої світової війни. Вона змальовувала звірства австро-угорської жандармерії. В символічних образах передавала смерть і голод ("Молох війни", "Чорні хмари війни", офорт "Помста"). Глибоко переживала поневіряння українського народу, доля якого не поліпшилася після війни за часів владарювання панської Польщі ("На панщині", цикл "Лихоліття українського народу"). Після повернення з концтабору (1919), Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, займалася ілюстрацією книг В.Гнатюка, М.Коцюбинського, В.Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співпрацівником українського етнографічного музею. Під час війни 1941 — 1945 pp. працювала над антивоєнною тематикою: "Війна", "Бог війни", "Зруйноване гніздо". В повоєнні роки працює на посаді професора Українського поліграфічного інституту (тепер — Українська академія друкарства) у Львові.

З новішими явищами європейського малярства був ознайомлений Модест Сосенко (1875-1920). Як стипендіат митрополита А.Шептицького, продовжував навчання у Мюнхені та Парижі (1902-1905). Однак у своїй творчій практиці він був не лише виразником послідовно імпресіоністичного методу. В Європі вивчав твори старих майстрів, копіював А.Дюрера та фра Беато Анжеліко. У Львові звертався до української ікони XV-XVI ст. Займався монументальним і станковим живописом (портрет, побутовий жанр, краєвид). Розмалював чимало церков (Яблониця біля Ворохти, Плужники біля Товмача, Підберезці біля Львова, Печеніжин біля Косова, Славське за Стриєм та ін.), виготовив кілька іконостасів, найкращий з них — у церкві Онуфріївського монастиря (Львів). Збереглися виконані у Львові (1915) стінні розписи М.Сосенка у Великому і Малому залах та вітражі Музичного інституту ім. М.Лисенка (тепер — Музичне училище ім. С.Людкевича). Колористично насичені декоративні розписи — це модерно стилізовані народні українські мотиви, в які вставлені постаті троїстих музик, бандуриста, трембітарів. Колористичне обдарування художника яскравіше розкрилося в станковому малярстві. Шедевром його портретного мистецтва є "Автопортрет" (1915), виконаний пастеллю.

Різнобічним художником був Антон Манастирський (1878-1969). Чимало часу присвятив розмалюванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва ("Прощавайте, товариші"), але прославився зображенням окремих типажів: "Два приятелі" (1920), "Паламар", "Запорожець" (обидві — 1932). Останні два твори належать до найкращого в спадщині художника. В одному — образ бідного чоловіка похилого віку, всіма забутого і занепалого, у другому — образ бувалого, мужнього бійця, який в задумі сидить, спершись на шаблю.

Не оминали українські художники (П.Ковжун, А.Пронашко, Р.Сельський) авангардистського товариства "Artes", створеного 1929 р., за участю Г.Штренга, Л.Ліллє, О.Гана, О.Римера, Л.Тировича, СВойцеховського, М.Райх (Сельської). Авангардизм "Artes" уміщував конструктивізм, пуризм, дадаїзм, символізм, сюрреалізм. З ініціативи Я.Музики, П.Ковжуна, М.Осінчука у Львові (1930) виникла Асоціація незалежних українських митців (АНУМ; проіснувала до 1939). На виставках експонувались картини художників Галичини, митців, котрі жили за кордоном, а також твори художників з радянської України. На першій виставці навіть експонувалися твори французьких митців (П.Пікассо, А.Модільяні, М.Шагал, Ф.Леже та ін.), що визначило достатньо широкий погляд на мистецтво — від крайніх модерністів до представників реалістичного спрямування. У Львові діяли й інші колективи; 1932 р. відбулась виставка угруповання "Нова генерація" з її гаслом — "На здобуття сучасності". Тоді ж розпочав виставкову діяльність Львівський професійний союз артистів-пластиків (ЛПСАП), що був чинним упродовж 1932-1939 pp. Союз об'єднував велику групу львівських митців, різних за національністю та за мистецькими орієнтирами (старші консервативні художники заснували Львівський союз незалежних артистів-пластиків, 1938). Професійний союз об'єднував усіх, хто у Львові захоплювався модерним мистецтвом, його членами стали художники, що входили до інших угруповань. В 30-х роках існували організації — "Зарево" (гурток молодих українських художників, що вчилися або жили після закінчення Академії у Кракові), "Спокій" (об'єднання студентів Варшавської академії), "Руб" (учнів О.Нова-ківського). Серед вихованців школи О.Новаківського — С.Гординський, М.Мороз, Г.Смольський, С.Луцик, С.Зарицька, І.Нижник, М.Драган, В.Іванюх, А.Коверко, С.Гебус-Баранецька, О.Плешкан, В.Ласовський. Після Другої світової війни деякі з них емігрують, зокрема С.Гординський, М.Мороз, С.Луцик.

Плідно працювали П.Ковжун (1896-1939) та М.Осінчук (1890-1969). Вони разом розмальовували церкви, виконали тисячі метрів орнаментів і тематичних сцен (у селах Озерна, Сокаль, Зашків, Долина, Наконечне, Калуш, Володимири;!, Стоянів на Волині та Львівщині), створили своєрідний тип поліхромії, для якого характерні рівновага кольорових мас, складний орнамент, декоративно та площинно трактовані постаті, що ставали частиною орнаменту. В орнаменті Ковжун поєднував візантійські мотиви з бароковими і народними. З цією метою їздив до Італії, відвідав Венецію, Равенну, Флоренцію, Рим, Палермо й інші міста, де захоплювався старими мозаїками. Він виконував станкові твори. Малював експресивні, барвисто насичені краєвиди (переважно в Бориславі) та натюрморти, частіше квіти, прагнув розв'язати образотворчі проблеми.

Широко відображена в українському мистецтві тема Другої світової війни 1941-1945 pp. Воєнний час вимагав специфічного мистецтва. Тут передусім набула поширення графіка з усім розмаїттям агітаційно-масових форм: плакат, агітвікна, бойова листівка, воєнний лубок, плакат-газета, газетна і журнальна карикатура, фронтовий малюнок, станкові графічні серії.

Перші плакати були сповнені героїчної динаміки, дійового заклику сатиричної дошкульності (В.Литвиненко, Р.Мельничук). Згодом плакат поглибився драматизмом. Найінтенсивнішого розвитку досягнув плакат, який підносив бойовий дух (Ю.Киянченко, С.Нодельман, В.Вовченко, М.Дерегус). Великою емоційною силою наділений плакат В.Касіяна, що закликав до боротьби з фашизмом — "В бій, слов'яни!", де зображена постать гуцула у динамічному русі з прапором і гранатою. В серії плакатів художник використав образ Т.Шевченка ("Гнів Шевченка — зброя перемоги", 1942-1943). У жанрі плаката творили І.Кружков, І.Літинський, М.Сліпченко, Є.Світличний.

Батальний жанр значно розширився, бо зображувалися не лише сцени бою, а й чимало інших епізодів фронтового життя. У багатьох боях брали участь художники, які зібраний матеріал використовували у роботі над картиною. Переломну точку відліку війни визначила Сталінградська битва на Волзі. У ній брали участь художники О.Будников, С.Єржиковський, С.Отрощенко; боям за Сталінград присвятили картини Л.Мучник, М.Попенко-Коханий, Ю.Балановський, П.Сулименко. Практикувались творчі бригади. Починаючи з 1944 р. вони об'єднували групи українських художників для здійснення поїздок на 1-й Український і 1-й Білоруський фронти. Так виконували свої натурні замальовки В.Костецький, С.Шишко, П.Депутатова, О.Максименко та ін. Перебування на фронтах завершилось виконанням батальних полотен (Ф.Самусєв, П.Сулименко, Ю.Балановський).

Поряд з відображенням фронтових подій, відтворювалося життя тилу — самовіддана праця на відбудові зруйнованих міст і великих промислових об'єктів країни (О.Яблонська "Відбудова домни", 1945).

Одне з провідних місць належало портрету, що зумовлювалося потребою увічнити безпосередніх учасників бойових дій, у конкретній особі розкрити нову якість, народжену великими подіями — волю, мужність, високий гуманізм, дати образ захисника-патріота (О.Шовкуненко, К.Тро-хименко, М.Шаронов, В.Костецький).

Прагнучи правдиво зображувати воєнні дії, деякі митці звертались до документалізму (П.Депутатова, С.Бесєдін, Н.Волкова). Суворий драматизм війни і відвага бійців розкрита в творі В.Пузиркова "Чорноморці" (1947), де відтворена висадка ударного загону морського десанту. Героїко-драма-тичну тему цього талановитого полотна розвинули українські живописці В.Полтавець, В.Парчевський. До партизанської теми звертались художники С.Отрощенко, С.Лівшиць, В.Задорожний та ін.

Високий рівень творів повоєнного часу (Г.Меліхов, Т.Яблонська, В.Костецький, С.Григор'єв, М.Хмелько, О.Максименко та ін.)- І якщо в деяких картинах згадувалися події минулої війни, то вони, психологічно розв'язані, мали інший, невідомий попередньому малярству характер. Це засвідчує по-рембрандтівськи глибокий твір В.Костецького "Повернення" (1947) — сцена зустрічі фронтовика з сім'єю. Глибокі почуття матері, яка надіється на повернення сина, відтворив А.Пломеницький у картині "Незабутнє. 1943 рік" (1963). Емоційно прониклива картина "Тато" (1971), де художник Л.Лабенок зобразив дівчинку-підлітка біля узагальнено-символічного, графічно накресленого на стіні портрета солдата. Як і тисячі інших дітей, вона сумує за татом, котрий загинув на війні. Найповнішого вираження воєнна тематика досягла в живопису 60-80-х років у творчості молодшого покоління художників (А.Сафаргалін, А.Константинопільський, О.Хмельницький, О.Лопухов, В.Задорожний, В.Гурін).

Історична тема набула особливого значення в роки війни та після її закінчення. Акт проголошення 300-річчя возз'єднання з Росією у Переяславі став темою полотен художників (М.Хмелько, О.Хмельницький, В.Задорожний, М.Дерегус, С.Рєпін, В.Савенков, Ю.Садиленко та ін.).

Шевченківська тема стала надзвичайно актуальною. Найкращу картину створив Г.Меліхов — "Молодий Тарас Шевченко в майстерні К.П.Брюллова" (1947), де зображена зустріч уславленого художника з молодим Шевченком, що визначить його життя та шляхи розвитку української культури. І якщо Г.Меліхов відступає від конкретної достовірності (Шевченко був старшим від зображеного хлопчака на час зустрічі), однак таке рішення посилює історичне значення події, яка відбувається в майстерні маестро на тлі незакінченої картини "Облога Пскова". Саме цей твір дає змогу на його світлому тлі чітко подати образи й окреслити колористично-біле і червоне (характерний колір майстерні Брюллова) як основний тонус твору — емоційно бадьорого піднесення. У картинах інших художників рішення образу поета торкалось творчих сторінок його життя (Г.Томенко, В.Патик). Окремі картини присвячено перебуванню Шевченка на засланні (В.Югай, Г.Васецький, К.Філатов). Картини виконано до 150-річчя від дня народження поета, кращий героїко-романтич-ний образ якого створив М.Божій — "Думи мої, думи мої..."

У післявоєнному українському малярстві побутовий жанр — життя і праця людей — стають найсуттєвішим завданням. Розмаїття побутових тем припадає на 50-60-ті роки XX ст., у яких на високому художньому рівні змальоване повоєнне життя. Серед них вирізнялись твори Т.Яблонської — майстра тематичної картини. її картина "Хліб" (1949) — визначне явище в українському мистецтві як за живописним вирішенням, так і за життєвою наповненістю. Тут величаво й природно передано дійство праці, яка підносить і героїзує людину.

Звернення до сучасності залишалося вагомим завданням українського мистецтва. Головним героєм була людина праці. В картинах з'являється багато сонця — тема розкривається поетично, емоційно барвисто, з прагненням до монументальності (Т.Голембієвська, В.Кушнір, В.Зарецький, Г.Бородай).

У творче життя післявоєнного періоду влилися і художники старшого покоління: І.їжакевич та Г.Світлицький — у Києві, А.Манастирський, О.Кульчицька та О.Курилас — у Львові. Серед творів Куриласа поетичністю образів, широтою виконання і насиченістю колористичного ладу вирізняються картини "Гуцульська пара" (1937), "На Гуцульщині" (1942).

Творче життя активізувалося в обласних центрах Західної України, зокрема в найбільшому з них — Львові, де працювала значна кількість художників, функціонували художні музеї та навчальні заклади. З інших міст України до Львова приїхало чимало художників, у тому числі випускники Київського художнього інституту художники-фронтовики І.Гуторов, В.Любчик, М.Ліщинер, Р.Сільвестров, Г.Леонов, Ю.Щербатенко. Вони становили ядро викладачів нового Інституту прикладного та декоративного мистецтва (відкрився 1947). Всі разом почали боротьбу проти формалізму, за упровадження методу соцреалізму, що супроводжувалося прикрими непорозуміннями та, врешті, "прозрінням гонителів", що прониклись живописною культурою "гнилого" Заходу. Так зустрілись дві суперечливі концепції живописності, а найголовніше — два погляди на призначення мистецтва. До групи львів'ян, вихованців художніх академій Варшави, Кракова, Парижа, належали Р.Сельський, М.Сельська, Р.Турин, О.Лещинський, О.Шатківський, В.Манастир-ський, що володіли високою живописною культурою, і невдовзі отримали ярлики "формалістів". Все ж таки декого з них запросили до викладання в Інституті.

Найвідоміший із них Роман Сельський (1903-1990). Як педагог він орієнтував молодих художників на спадщину світового мистецтва. Визначив колористичні принципи львівського малярства 50~70-х років XX ст. "Школа Сельського" виховала десятки визначних майстрів. Р.Сельський був художником широкого діапазону, проте найповніше себе виявив у краєвиді та натюрморті, звертаючись до природи Криму, Карпат, околиць Львова: "На березі моря. Уютне" (1964), "Чорногора" (1968). Ці ж теми він продовжує в подальшій творчості: "Причал в Аккермані" (1970), "У Чорногорі" (1972), "Кошарище за Степанським", "Село Дземброня" (обидві — 1975).

Художники О.Лещинський і В.Манастирський (вихованці Варшавської академії мистецтв) були яскравими представниками постімпресіоністичного краєвиду, в дусі неопуантилізму. Вони надавали перевагу карпатським краєвидам, незмінно природу бачили заповнену сонцем, у переливчастій грі чистих дзвінких барв. В.Манастирський (з 1968 — професор Інституту) автор кращої картини 1950 років — "Гуцульський гурток народної музики" (1951) з колоритними характерами народних музик та низки народних типажів "Леґінь" (1949), "Верховинка" (1960).

Упродовж 50-70-х років посилилося партійно-ідеологічне керівництво мистецтвом. Рішучий напрям до тематичної картини позначився на художніх виставках Львова, вони присвячувалися ювілейним датам, програмним темам: "Земля і люди", "Слава праці", "Людина праці", "Наш сучасник". Звідси — поява численних ілюстративних, натуралізованих, малохудожніх творів. І все ж тематична картина запанувала на виставках. її авторами були викладачі та випускники інституту — Ю.Щербатенко, Р.Сільвестров, М.Андрущенко, І.Скобало. Історичну тему підіймали І.Гуторов, МДобронравов, К.Качанов, М.Кристопчук, П.Сингаївський.

З перших випускників у Львові залишився Д.Довбошинський (в інституті очолював кафедру малярства у 1953-1984). ДДовбошинський вважав історико-революційну тему своїм громадянським обов'язком. Його малярство емоційне, в картинах значну роль виконують колорит і характер пластики. Він малює портрети, краєвиди, побутові сцени, трактуючи їх драматично-драматизовано: "Молоді (Гуцульська пара)" (1967), "Біля струмка" (1978), "Пісня Чорногори" (1980). Привертає увагу "Портрет професора Дмитра Крвавича" (1985). Особливо натхненно малює Львів, місто його захоплює красою старих пам'яток й стильовою цільністю та патиною часу, що породжувало пошуки своєрідної живописної інтерпретації: "Вежа Корнякта" (1971), "Собор у Львові" (1970), "Монастир Бенедиктинок" (1994).

Якщо С.Коропчак (1926-2000) трактує краєвид фактурно-драматизовано з романтичним піднесенням ("Над ставком", 1973), то для В.Патика цей жанр є засобом діалогу з минувшиною та сучасністю, відповіддю на співзвучність із часом та його духовними потребами, бо краєвидом відкривається Україна кожному поколінню інакше.

В.Патик об'їздив усю Україну, побував у Прибалтиці, на Кольському півострові, оглянув Росію із заходу до сходу, а в останнє десятиліття часто відвідував країни Європи. Його краєвиди характеризує епічність, монументальність та декоративність: "Запоріжжя. Дуб" (1986), "Дусанівська земля" (1983). (Додаток 5, іл. 395). Такими є і "Черемош у Дземброні" (1990), "Арль. Кафе "Ван Гог" (1997). Натюрморти він малює широко і барвисто, часто квіти, зокрема соняшники ("На спомин дружині", 1980). Виконує портрети й історичні картини ("Довбуш — наша слава", 1967; "Жінка з Русова", 1970; "Дівчина з Буковини", 1966).

Повною протилежністю відкритості та ясності природі В.Патика є краєвиди К.Звіринського (1923-1997). Вони колірно насичені, тонко згармонізовані, перейняті поетичним зосередженням і таємничістю: "Ліс", "Хатка в лісі" (1966) з цик,лу "Мандрівки в дитинство".

Новий етап львівського живопису започаткувало молодше покоління художників, вихованців інституту. Це були 80-ті роки — перед великими змінами, їх об'єднувало критичне відношення до поширеної у Львові стихійної експресивної живописності, висока вимогливість до пластичних засобів, особливо до малюнка, тяжіння до картини-роздуму, увага до психологічної виразності. Відбувалось становлення нового типу художнього мислення, з новим розумінням картини драматичного змісту, гострим сюжетом і складним соціально-психологічним образом. Початки такого мислення виявили художники Я.Медвідь (тематична картина), О.Мінько (натюрморт), З.Флінта (краєвид) та ін. Поетику природи пронизливо подає О.Мінько: "Теплий травень" (1981), "Сонячний ранок у полі" (1985). З.Флінту вирізняє об'єктивний і цільний погляд на природне оточення: "Свято урожаю" (1973), "Перші покоси" (1983). Натомість вони тяжіють до портрета, втілення думки про людину як творчу і діяльну особистість. Серед портретів З.Флінти — художники Зиновій Кецало, Андрій Бокотей з сином, Роман Сельський, поет Микола Вінграновський, скульптор Еммануїл Мисько. їхнє мистецтво було співзвучне з часом і мало великий вплив на творчість наступного покоління художників. У їх числі — Л.Серветник-Юрчук, М.Шимчук, В.Риботипький. Л.Коштуоа. В.Москалюк. Є.Манишин (краєвид), П.Сипняк, О.Скоп, В.Нестеренко, В.Федо-рук, І.Проців, В.Марчак (фігуративні сцени).

Львівське товариство художників доповнив М.Бідняк (1930-2002), художник трагічної долі й унікального мистецького обдарування. Він творив у всіх художніх жанрах, але насамперед у сакральному малярстві — "Чорнобильська Богоматір".

Крім Львова, склалися нові мистецькі центри на Закарпатті та Буковині. Яскраву сторінку становить мистецтво Закарпатської України. Ця частина України найбільше висунута на захід і межує з Угорщиною, Чехією, Словаччиною, що визначило навчальні орієнтири — талановита молодь мистецьку освіту здобувала у Будапешті та Празі. Основоположниками закарпатської художньої школи стали Й.Бокшай (1891-1975), А.Ерделі (1891-1955), Е.Грабовський (1892-1955), Ю.Віраг (1880-1949). Троє перших навчались у Будапештській академії мистецтв, Віраг — у Мюнхені та Парижі (Академії Р.Жюльєна). Малювали портрети, краєвиди, картини побутового жанру. Й.Бокшай у ранніх творах звертався до різних жанрів: портрет, краєвид, побутова картина, книжкова та станкова графіка. Із закарпатських художників лише Й.Бокшай у ранньому періоді займався монументальним малярством — розпис плафону кафедрального собору в Ужгороді (1939), де виявилися впливи італійського мистецтва, зокрема Дж. Б.Тьєполо. В 20-х роках з ініціативи Й.Бокшая й А.Ерделі в Береговому та Кошицях (Східна Словаччина) відбулася перша виставка (демонстрували твори Ю.Віраг, Е.Грабовський, Й.Бокшай, А.Ерделі, С.Берегі та ін). Вони організували приватну студію, згодом — Публічну школу рисування (1927). Серед талановитих живописців, які тут навчалися, — А.Коцка, Е.Контратович, З.Шолтес, А.Борецький, А.Добош. Було створено Товариство діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі (1931) — виставки відбувалися в Закарпатті, Празі, Братиславі, Кошицях. Характер живопису був строкатим: вплив формалістичних течій, переважно експресіонізму, сюрреалізму, символізму; водночас міцнів реалізм, що сприяло становленню у 30-х роках Закарпатської школи реалістичного малярства.

А. Ерделі був художником іншого складу. Він вивчав нові досягнення європейського мистецтва. Роками перебував у Парижі, Мюнхені й інших містах, що позначилось на його розумінні пластичних засобів. Проте найважливішим для художника було розуміння засад колористичної гармонії, властивої творчості імпресіоністів і постімпресіоністів. Звідси постає нова естетика художнього твору: святкова декоративність та підкреслена вільність мазка, ніби ескізна незавершеність. Ерделі малював краєвиди, натюрморт, особливо портрети: "Портрет батька" (1926), "Сімейний портрет" (1928), "Художниця Магда М.", "Портрет А.С." (обидва — 1931). В них увага звернена на характер людини, її духовну сутність: "Гуцулки", "Українські жінки", "Цигани".

Закарпатське малярство 1920-1940 pp. складалося поступово, звільняючись від деякого впливу угорського та чеського мистецтва і виростаючи на ґрунті духовної та матеріальної культури свого краю, що надавало йому глибоко національного виразу.

У 30-х роках в мистецтво Закарпаття прийшло молодше покоління, до якого належали А.Коцка, Е.Контратович, А.Борецький, З.Шолтес, Ф.Манайло. Станкові та монументальні картини Ф.Манайла виразно позначені впливами експресіонізму та народного мистецтва.

Після акту приєднання Закарпаття до радянської України (1945) на творчості видатних майстрів відбились нові історичні та соціокультурні зміни. З'явились тематичні картини Е.Контратовича, краєвиди А.Борецького, "Груповий портрет ужгородських художників" А.Ерделі, "Бокораші" та "Великий Верх" Й.Бокшая, сповнена ліричної чарівності "Верховинка" А.Коцки, "Лісоруби" Г.Глюка, "Гуцульська ґражда" Ф.Манайла, які належать до високих творчих досягнень мистецтва краю.

Картина Глюка "Лісоруби" — майстерно виконаний твір за пленерним живописним вирішенням і невимушеністю композиції. Картина демонструвалася на багатьох виставках в Україні та за кордоном.

Серед закарпатських художників живописною манерою й епічним вирішенням побутової тематики сучасного села виділявся художник В.Микита, вдумливий психолог-портретист і знавець життя народу: "За щастя внука (у сільському клубі)". До таких тем зверталися А.Штепа, Е.Медвецька, М.Медвецький.

Художник широкого профілю П.Балла — автор нечастої у мистецтві Закарпаття історичної картини ("Повстання селян у с. Паланки 1703 року").

Майстри краєвиду досягли особливо значних успіхів. У кожного з них розкрились потужні живописні якості, де колір виконував надзвичайно суттєву роль. Пленерне малярство закарпатців, завдячуючи барвистій природі, вирізняло своєрідне, динамічне і безпосереднє сприйняття світу. До групи художників краєвиду належать А.Кашшай, З.Шолтес, В.Габ-да, ІШутєв, Ю.Герц, М.Шубо, М.Сапатюк, Ш.Петкі, А.Мар-тон, В.Бурч, Ю.Сяркевич та ін. Талановитим художником, автором народних сцен та епічних краєвидів був М.Романи-шин ("Свято"). Творче життя на початку 50-х років розгорталося в інших обласних центрах. В кожному з них воно набувало своєрідного характеру, спиралось на багатющі традиції народного мистецтва та духовні скарби свого краю.

У Івано-Франківську (до 1963 — м. Станіслав) мистецьке життя активізувалося приїжджими з інших областей України художниками. Характер живопису визначила краса природи Карпат, мальовничість життя і побуту гуцулів, героїчна романтика минулого та поетична сучасність. Тут розпочав творчість дисидент-шістдесятник О.Заливаха, котрий пройшов пекло Гулагу. В різних жанрах після закінчення Петербурзької академії мистецтв працював М.Варення: краєвид, портрет, побутова картина, трактовані святко-во-монументалізовано ("Обід пастухів", 1970; "Святкова Верховина", 1977). Близький до нього за інтерпретацією й образним мисленням І.Лобода. Йому властива та ж парадна тональність у портретах, сюжетних композиціях ("Гуцульські килимарки", "На оновленій Верховині"), історичних сценах ("Олекса Довбуш", "Переможці"). Так само різнобічний П.Сахро — у портретах, краєвидах, побутових картинах, з дещо загостреною колористикою та нахилом до декоративізму. Проте це не суперечить романтичним тенденціям, властивим його творчій індивідуальності ("Портрет народного майстра М.Волощука", "Народні майстри Ю. та С. Карпанюки", "З весілля", 1969). Жанр краєвиду особливо розвинули М.Бондаренко, А.Ляшков, Ф.Майко, О.Шеванюк, М.Попов, П.Євсєєв, Б.Голубов, П.Сопільник, П.Боєчко. До лірико-настроєвого образу природи звертається О.Коровай ("Мальовнича Україна", "Груші цвітуть"). М.Фіголю властиве масштабне охоплення природи з грандіозними змінами та динамічним пульсом сьогодення ("Нафтові свердловини"); він автор історичних сцен — "Галич 1221 р. Данило Галицький і новгородський князь Мстислав Удалий". Молодше покоління схильне до синтезу досягнень світового й українського мистецтва (М.Варення Молодший — "Літо. Триптих", "Зустріч").

Творчий колектив Луцька становлять випускники Київського, Львівського й інших художніх закладів освіти. Початок художнього життя у 50-х роках XX ст. розгорнули Д.Латишев, П.Сензюк, А.Ніколаєнко. Чільне місце зайняла тематична картина, звертання до історичного минулого Волині: М.Гевелюк ("Колківська демонстрація", "Хроніка поліського села"). Близькі до нього за характером творчості А.Климов, О.Шмаков, Г.Чорнокнижний; останні двоє подорожували на Камчатку та Чукотку, їхні твори — свідчення пошуків нових засобів і виразнішої образної структури. Волинський краєвид — своєрідний образ природи, наділений поетикою Лесі Українки. Йому повністю відданий О.Байдуков (цикл "Краса рідного краю"). Нове покоління піднімає теми з поглибленою увагою до культури виконання й ускладнення змісту (К.Борисюк "Пам'ять").

У Рівному творче життя зростало з відбудовою міста, яке відроджувалося майже заново, як і Тернопіль. Ядром творчої групи стали випускники Київського художнього інституту. Ритм життя міста програмував творчу діяльність. Ще в 60-х роках тут популярними були мотиви Півночі, сцени з життя камчатських оленярів, які привнесли живописці А.Довженко, В.Крупіна, згодом — Р.Зв'ягінцев. Потім їхні теми були пов'язані з історичними подіями та сучасністю. Засновником Рівненської Спілки художників був В.Колосов.

Тернопільські художники С.Ковальчук, Д.Стецько, Я.Новак, Б.Ткачик, М.Лисак, В.Козловський прагнуть до асоціативно-символічного наповнення змісту. С.Ковальчук піднімає тривожний голос на захист природи ("Пори року", "Ім-провіз", 1999). Творчість Д.Стецька характеризує осягнення глибинної суті національного духу й моральна проблематика ("Пори року", "Скрипаль", "Гречаний мед"), а в історичній темі — глобальність подій ("Хрещені могили"). Я.Новак тяжіє до символічного ускладнення образів, використовуючи фольклор, народну творчість ("Весілля на селі", "Незбагнений апостол", 1999). Б. Ткачик малює землю і людину в органічній єдності ("Діалог з дитинством", "Дерево життя", "Три покоління", 1982). Його груповий портрет "Корифеї землі Тернопільської" (1987) та "Археолог І.Герета" (1988) — це духовний вираз рідної землі. Патріотичне почуття заповнило всю творчість художника: "Голодомор" (1993), "Вічна мелодія", диптих, присвячений І.Миколайчуку (1997), "З домовини встане Україна".

На Буковині активно працював випускник Віденської академії мистецтв Ю.Пігуляк (1845-1919). Він виконав портрети ("Портрет Т.Шевченка", 1889; "Портрет Ю.Федьковича", 1886), краєвиди та сцени з життя гуцулів ("Гуцули", "На перелазі"). Крупнішим художником Буковини був М.Івасюк (1865-1937). Навчався в мистецьких академіях Відня та Мюнхена. Працював у Чернівцях, Львові, Києві. Заснував у Чернівцях першу художню школу (1899-1908). Займався історичним, побутовим малярством, портретами. Автор картин на теми історії України: "Битва під Хотином" (1903), "Богун під Берестечком" (1919). Його відома картина "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ" (1892-1912) радше парадно-тріумфальна, створена під значним впливом польського художника Яна Матейка. Високі художні якості притаманні картинам Івасюка на побутову тематику: "Гуцулка під деревом", "Мати" (1908). Чільне місце в художньому житті Буковини належить І.Беклемішевій. її творчі інтереси виражені в краєвиді ("Гірський гомін", "Стара фортеця", "Червоні буки"). В інших художників природа набувала різноманіття образного вираження: емоційного загострення (Е.Нейман), лірико-споглядального характеру (І.Холоменюк, В.Санжаров). Портретний жанр успішніше виявлений у творчості В.Симоненка ("Портрет композитора С.Сабодаша", "Портрет художника ОЛлаксія").

Висока культура українського живопису завжди спиралася на досягнення європейського мистецтва та глибокі національні традиції.