УКРАЇНСЬКА ГРАФІКА ДОБИ БАРОКО

 

УКРАЇНСЬКА ГРАФІКА ДОБИ БАРОКО

У мистецтві гравюри відбилися притаманні українському живописові в цілому традиції іконопису, портрета (головно в панегіричних тезах), декорування, емблематики; втілювалися історичні (ілюстрації до « Києво-Печерського патерика», «Синопсиса» І. Гізеля, літопису С. Величка) та жанрово-побутові сюжети. 

 в 1622 році, після смерті гетьмана запорізького війська Петра Конашевича Сагайдачного, було надруковано в Києві невелику книжку – збірник віршів, що їх написав керівник Київської братської школи Касіян Сакович. Книгу ілюстровано трьома гравюрами історичного світського змісту. На одній з них показано Сагайдачного на баскому коні, з гетьманською булавою в руці і сагайдаком зі стрілами за спиною. 

Невідомий гравер. Герб Запорізького війська. З книги Касіяна Саковича «Вірш на жалосний погреб…». 1622 р. (Київ).

Основною виробничою і творчою базою розвитку графічного мистецтва були друкарні, а найвизначнішою серед них — друкарня Києво-Печерської лаври. Література, яку вона видавала, поширювалася на теренах України, Росії, Білорусії, балканських країн. Львівська братська друкарня й друкарня в монастирі с. Унева (тепер с. Міжгір’я Львівської області), що видавали книжки кирилицею, в умовах посилення шляхетсько-католицької реакції переживали важкі часи. Значний внесок у розвиток книжкової і граверської справи зробила Чернігівська друкарня, заснована при Троїцько-Іллінському монастирі. Піднесенню граверської культури в Україні сприяли навчання й праця українських митців за кордоном — у Німеччині, Польщі, Литві. Поєднавши в гравюрі місцеві і західноєвропейські традиції, вони заклали підвалини формування стилю українського бароко,

в розвитку якого в українській графіці можна окреслити три періоди. Перший період — це друга половина XVII століття, коли в графічному мистецтві ще продовжували використовувати дереворитну техніку. В 1661 році було виконано гравюри до «Києво-Печерського патерика» (гравер Ілля), в 1676 році — до видання «Огородок» Антонія Радивиловського (гравер «АК»), у 1677 році — до «Акафістів» (теж гравер з монограмою «АК») із документальним зображенням Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви, дерев’яної дзвіниці Києво-Печерської лаври. Ксилографічною технікою було виконано гравюри до збірника статей «Меч духовний» (1666 р.) Лазаря Барановича  і його праці «Мир з Богом чоловіку» (1669 р.). Ксилографічна техніка досягла найвищого рівня в творчості гравера А. Федора (гравюри у виданнях 1697 р. «Євангелія» і «Толкової Псалтирі»). В другій половині XVII століття розвивалась також і техніка гравюри на міді.

Остання чверть XVII — перша чверть XVIII століття визначають другий період розвитку стилю українського бароко в гравюрі. Цей етап ознаменований появою видатних майстрів ритовини: Олександра та Леонтія Тарасевичів, Інокентія Щирського, Никодима Зубрицького, Данила Галаховського. Визначна роль у піднесенні граверського мистецтва належала Олександрові Тарасевичу. Він учився ритування за кордоном — в Аугсбурзі, Кракові, Вільнюсі. В Україну повернувся зі збіркою навчальних посібників і гравюр. 1688 року був призначений начальником друкарні, а під кінець життя став намісником Києво-Печерської лаври і одержав чернече ім’я — Антоній.

Третій, найвищий, етап розвитку українського граверства (різцевої гравюри на металі й офорту) завершується в середині XVIII століття. Кращим його виявом була творчість Григорія Левицького та Оверкія Козачковського. Майстри графічного мистецтва приділяли велику увагу зовнішньому виглядові книги, яку часто вирішували як цілісний художній твір. Оксамитові або шкіряні оправи різних кольорів нерідко оздоблювали золотим та срібним тисненням, а позолочені обрізи книги — різноманітними квітковими візерунками. Книги, що їх дарували храмам великі донатори, оформлялися особливо старанно, як унікальні ювелірні вироби. Для них виготовлялися дорогоцінні металеві оправи, прикрашені багатим декоративним і сюжетним різьбленням, чеканкою, фініфтю (оздобленням емаллю). В центрі на палітурці розміщували Розп’яття (виготовлене зі срібла або бронзи), на кутах — постаті євангелістів.

Першій (титульній) сторінці, яка називалася «форта», надавалося особливо важливого значення. Тому вона, за прикладом «Апостола» Івана Федорова та закордонних видань, у багатьох книгах вирішувалась у вигляді архітектурного порталу. Цей мотив найбільш розвинутий у «Псалтирі» Києво-Печерської лаври (гравер Оверкій Казачковський).

Текст книги майже завжди прикрашався заставками, початковими літерами, кінцівками, рамками та іншими декоративними елементами, виконаними чорною фарбою, кіновар’ю. В українських книгах у заставках і початкових літерах часто зображували окремі постаті й цілі сцени (заставки з портретами львівських братчиків, сценою «Воскресіння», «Трійцею» тощо). В оздобленнях художники застосовували народний орнамент.

До кращих зразків

української книжкової гравюри на міді можна віднести роботи видатного майстра Леонтія Тарасевича у «Києво-Печерському патерику» (1702 р.). Прагнучи документально відтворити події, він наповнює книгу замальовками місцевих побутових і культових сцен, різнохарактерним реальним типажем, зображенням церковної та світської архітектури, краєвидами берегів Дніпра, Києво-Печерської лаври тощо (наприклад «Прибуття візантійських іконописців», «Матвій Прозорливий», «Святий Єфрем повертається до Печерського монастиря», «Хресний хід у Києво-Печерській лаврі» та ін.).

Наприкінці XVII століття високого рівня розвитку досягає такий традиційний вид українського мистецтва, як гравюра на дереві. Серед видань зі світським змістом цікаво ілюстрована невелика книжка, яка неодноразово перевидавалася в Україні, Москві, за кордоном, — «Іфіка-ієрополітика» (1712 р.). Вміщені в ній численні гравюри на дереві Никодима Зубрицького в алегоричній формі відбивають моральні постулати, котрі сповідували на той час у Київській академії. Багато творів книжкової і станкової гравюри сюжетно були тісно пов’язані з українською дійсністю. Тому вони можуть слугувати джерелом для вивчення місцевої іконографії, побуту, архітектури.

Гравюри Никодима Зубрицького

Особливе місце в українському графічному мистецтві посідала станкова гравюра, де використовувалися не тільки церковні сюжети (ікона «Успіння» Н. Зубрицького, «Великомучениця Варвара» Ст. Савицького та ін.). Цікавими були панегіричні гравюри, якими прикрашалися, зокрема, тези або програми, що їх перед початком академічних виступів розвішували на брамі й стінах Братського монастиря та вручали найбільш вельможним гостям. Панегіричні граверні відбитки виконувалися на папері, а окремі примірники — на шовку. Іноді вони були близько метра завдовжки й складалися з двох або й більше дощок (наприклад тези на честь Заборовського — гравер Г. Левицький, на честь Обідовського — гравери Л. Тарасевич та І. Щирський). Цей вид станкової гравюри був поширений в Київській академії.

Розвиткові графічного мистецтва сприяло пожвавлення релігійно-полемічної та культурно-освітньої діяльності. В Україні в цей час сформувалася велика художня школа граверів. Провідне місце в ній належало друкарні Києво-Печерської лаври, яка підтримувала тісний зв’язок з львівською та чернігівською друкарнями, обмінюючися з ними граверами та граверними дошками. Незаперечним лідером києво-печерської художньої школи був Олександр Антоній Тарасевич, творча діяльність якого припадає на 1670— 1720 роки. Заслужено вважають, що майстерність О. Тарасевича не поступається мистецтву кращих західноєвропейських граверів того часу. Працюючи з кінця 80-х років XVII століття в Києво-Печерській лаврі, О. Тарасевич, окрім гравюр та офортів на релігійні теми («Воскресіння Ісуса Христа», «Богородиця з немовлям» та ін.), створив галерею чудових портретів — князя В. Голіцина, архієпископів JI. Барановича, Мелетія та ін. Особливо цікавий його портрет В. Голіцина, де всі художні прийоми підпорядковано виявленню індивідуальних рис портретованого. О. Тарасевич.

В останній чверті XVII — на початку XVIII століття найкращими граверами були Леонтій Тарасевич та Іван Інокентій Щирський.

У другій чверті та в середині XVIII століття з’являються нові імена визначних майстрів гравюри — Григорій Левицький, Оверкій Козачковський, Макарій та інші. Київський гравер Г. Левицький, за своїм значенням для наступного покоління майстрів важив на рівні з уславленим Олександром Тарасевичем. Левицький здобув освіту за кордоном і поглибив її, як твердять деякі дослідники, у Київській академії. Він був одним із найосвіченіших людей свого часу, знав кілька мов. Завдяки своїй підготовці Г. Левицький міг брати участь у виданій 1745 року у Львові праці «Философия Аристотеля» не тільки як гравер, а і як літератор (йому належать гравюра генеалогічного дерева родини Розумовських і сюжетні заставки). Він зробив низку гравюр на міді для київських видань Євангелія (1737 р.), «Апостола» (1737 і 1752 рр.) та інших; працював також у галузі станкової гравюри

Графічній мові Г. Левицького властива живописна м’якість у переданні форм в одних творах і її скульптурна визначеність — в інших, детальна розробка складних алегоричних композицій і разом з тим прагнення до узагальнення змісту образів. У його гравюрах, як і в творчості інших майстрів, патетична піднесеність образів, утверджена стилем бароко, з часом замінюється класичною стриманістю.

Своєрідною є також творчість іще одного майстра XVIII століття — Аверкія Козачковського. Для його гравюр характерні точний, строго логічний малюнок, виразність форм і надзвичайно ясне просторове вирішення («Цар Давид» із «Псалтирі», надрукованої в Києво-Печерській лаврі у 1728 р., та ін.). 

Г. Левицький Теза на честь Р. Заборовського 

Водночас у творах художника відчувається певне захоплення ілюзорністю у відтворенні простору та обсягів, що було притаманне бароковому мистецтву Заходу. Талановиті майстри гравюри працювали в уніатській друкарні Почаївської лаври. Це — А. Голота, який прибув туди з Києво-Печерської лаври, Адам та Йосип Гочемські та інші. Творчість почаївських майстрів, як і багатьох інших митців уніатських друкарень й храмів, незважаючи на впливи католицького мистецтва, трималася річища загальноукраїнської художньої культури. Під кінець XVIII століття українська гравюра, що створювалася головно в релігійних осередках, поступово звужує рамки відображення суспільного життя. В цей час в Україні виникає низка цивільних друкарень: в Єлисаветграді (1764 p.), лаврська (1787 р.) та губернська (1799 р.) друкарні — у Києві, друкарні в Харкові (1795 p.), Чернігові (1797 p.), Миколаєві (1798 p.).