УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИС КІНЦЯ 19 – 20 СТОЛІТТЯ

Мистецтво давніх слов'ян

       Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися ЇЇ теренами навали аланів, готів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів.

            Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II —V ст.) та київської (VI —VIII ст.) археологічних культур.

          Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди — земляні вали. Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

Ареал поширення зарубнецької культури

Кераміка зарубнецької культури з традиційними насічкаси та вдаленим орнаментом

Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/history/zarubynetska-arheologichna-kultura/

      Кераміка зарубинецької культури є найбільш чисельною серед археологічних знахідок. Більше 95 % складає ліпний посуд місцевого виготовлення із глини, шамоту. Обпалювали його на вогнищі. Корчаги, миски, горшки, кувшини мали надзвичайно багатий орнамент – круглі, овальні ямки, насічки на краю вінчика, невисокі валики, нігтеві вдавлення тощо. Старожитності зарубинецької культури 

     Знаряддя праці представлені залізними ножами з кістяним чи дерев’яним руків’ям, серпами, короткими косами, сокирами. Дерево обробляли також долотом, зубилом. В багатьох поселеннях знайдені металеві голки та шила. Серед зброї знайдено залізні наконечники стріл і списів, металеві снаряди для метання з пращі.           Серед предметів одягу і прикрас найбільш поширені бронзові та залізні фібули, їх видів відомо близько 600. Інше – булавки, браслети, кільця, підвіски, поясні набори, пряжки, буси. Кінцем зарубинецької культури може вважатись друга половина І ст. н. е., коли перестали зустрічатися її пам’ятки. Періодизація зарубинецьких пам’яток заснована на фіксації змін матеріальної культури населення, спричинених соціально-економічним розвитком зарубинецького суспільства. Дослідники вбачають генетичний зв’язок цієї культури з пізньозарубинецькими пам’ятками, з київською культурою, звідси – висновок про неї як про праслов’янську культуру.

Відеофрагмент з історії давніх українських земель

https://www.youtube.com/watch?v=cGupwu7B-ss

   З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.

       Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. З-поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 — 2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител — наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами; заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень. Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів.

            Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи — це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами кольорової металургії — прибалтійською і причорноморською.

 Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

Ваза черняхівської культури, с. Войскове, Дніпропетровська обл.

Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/history/arheologichni-dokazy-poshyrennya-hrystyyanstva-v-zemlyah-ukrayiny-i-iv-st-n-e/#imageclose-671

Черняхівська культура. Артефакти.

https://www.youtube.com/watch?v=eH_2qZduXdU

            З IV ст. відомі два слов'янських союзи: анти та склавіни. Відомо, що Київ як феодальне місто існував з V ст. і, очевидно, був центром слов'янського союзу.

        Початок І тис. н.е. залишив на терені міста пам'ятки Зарубинецької і Черняхівської культур, які виявлено в сучасному Києві та його околицях. Відомі археологічні знахідки підтверджують, що одним із найзаселеніших районів Києва на той час була Замкова гора, де розкопами у 1932-1933 pp. і 1940 р. виявлено культурний прошарок із датуючими матеріалами кінця V—VI ст.

Зафіксований записами істориків, хроністів, подорожніх, географів різних країн упродовж І тис. н.е., етнос під назвою руси був розсіяний у декількох географічних точках Європи. Руси періодично змінювали місце перебування, об'єднувались, осідали на завойованих територіях, століттями зберігаючи самоназву, родовід, чесноти.

Паралельно з кам'яною скульптурою у слов'янських племен набула розвитку дрібна металева пластика. Найвідоміші пам'ятки — предмети Мартинівського скарбу ( скарб із 116 виробів із срібла (вагою 3,3 кг), знайдений у с. Мартинівка Черкаської області 1909-го року на березі річки Рось. Скарб датується 6-7 ст. н. е, зберігається у Музеї історичних коштовностей України та частина в Британському музеї у Лондоні^[1] . Існує кілька думок про культурну приналежність знахідок. Найчастіше їх пов'язують із пеньківською археологічною культурою, що представляє антів) й окуття турячих рогів із Чернігова. З предметів Мартинівського скарбу цікаві символізовані зображення танцюючих чоловічих фігур у вишитих сорочках. Тут виявлено також зображення фантастичних коней, що мчать галопом. Ці речі яскраві за стильовим художнім вирішенням та художньою виразністю. Декор турячих рогів із Чернігова оздоблений високомистецьким окуттям з фантастичними міфологічними сюжетами.

Частина Мартинівського скарбу на стенді у Британському музеї

Окуття турячих рогів (з кургану Чорна могила М.Чернігів)

Скульптурні зображення ідолів у давніх слов’ян були досить поширеними. Найпростіші з них виконані з дерева, рідше — з каменю, риси обличчя й контури рук у них ледве простежуються. Фігури ідолів майже не були деталізовані й мали вигляд грубо обтесаних вузьких дерев’яних стовпів.

Жодної дерев’яної статуї дотепер не знайдено. Більшість їх після прийняття християнства спалили або скинули в річки. Та й дерево не є довговічним матеріалом.

Судити про зовнішній вигляд слов’янських ідолів можна тільки за кількома кам’яними статуями. Вони дуже масивні, на відміну від дерев’яних, наділених легкими і стрункими пропорціями. У камені лише намічені обриси очей, носа й рота. Фігури ці відрізняються рисами декоративності, близькими за манерою до художньої обробки дерева.

Найунікальнішим є всесвітньо відомий Збруцький ідол, датований IX-Х ст. Його в 1848 р. біля підніжжя пагорба неподалік річки Збруч, біля села Личківців (тепер Гусятинського району Тернопільської області), випадково знайшли прикордонники. Зараз ідол зберігається в Археологічному музеї в Кракові (Польща). У давнину під час руйнування капища, в центрі якого він височів, християни, ймовірно, скинули його у води річки, приблизно тоді, коли київського Перуна тягли Боричевим узвозом до Дніпра. Чотирилику статую згодом затягнуло товстим шаром намулу, й на момент віднайдення вона чудово збереглася.

За усталеною традицією ідолові було приписано ім’я Святовита, тому що статуя давньослов’янського поганського бога Святовита, котра стояла в давнину в Арконі, також мала форму чотириликого ідола. У первісному, язичницькому значенні це ім’я означало “наділений чудодійною і добротворною силою”.

Немає спільної думки і щодо ідентифікації божеств на головному, верхньому ярусі. Б. Рибаков вважав, що на Збруцькому ідолі зображено різних богів. На фасадному боці — Мокош — “матір урожаю”, навколо якої розташовано інші божества, які їй прислуговують. Богиня з кільцем — Лада, богиня весни, оранки й сівби, покровителька шлюбу та кохання. Постать із конем і мечем — Перун, бог грози і війни. Бог із солярним символом — Дажбог, слов’янський сонячний Аполлон. У нижньому ярусі — зображення Велеса, одна з іпостасей якого пов’язана з підземним світом померлих.

Форми Збруцького ідола дуже примітивні й умовні. Стилістика обробки кам’яного блока свідчить про навички майстра — різьбяра на дереві, а не на камені. Те саме підтверджують і чотиригранність зображення, й дуже низький плаский рельєф.

Збруцький ідол — видатна пам’ятка давньоруського образотворчого мистецтва.