Українське художнє скло

Українське художнє скло

    Склоробництво на українських землях започатковане у III‒IV ст. і, мабуть, не без впливу східних та західноєвропейських традицій у цій галузі. Його представляють передусім вироби зі скловарної майстерні в Комарові на Волині. Однак прямих доказів про безперервність розвитку склярства до Х ст. немає, хоч поодинокі знахідки (можливо, імпортовані) стверджують застосування скляних речей у побуті слов’ян. 

      Ранній період склярства Київської Русі припадав на Х ст. У цей час основною продукцією були прикраси: браслети, намисто та персні. Їх виготовляли засобами ліплення, витягування, розкачування з пластичного свинцево-силікатного скла, яке поволі тужавіло. Технологічне опанування матеріалу йшло від найпростішої скляної пасти до провареного в горщиках напівпрозорого, забарвленого, а згодом прозорого скла. 

   Другий період склярства (XI‒XII ст.) ‒ це запровадження техніки видування виробів із свинцево-калійного скла.  Склоробне ремесло інтенсивно розвивалось у містах і містечках, спеціалізувалося на виготовленні мозаїчної смальти, віконного скла, посуду та жіночих прикрас. Щораз більшого значення набувала основна естетична якість скла ‒ чистота й прозорість. 

     Давньоруський скляний посуд ‒ це невеликі стрункі місткості, кулясті пляшки, циліндричні склянки, оздоблені наліпними барвистими жгутами, нитками скла або цілком позбавлені прикрас. Тоді діяло кілька скловарних майстерень, найбільша ‒ Князівсько-монастирська ‒ знайдена на території Києво-Печерської лаври. 

    Третій період (XIII ст.) відомий зародженням мануфактурного виробництва посуду із безсвинцевого скла, наприклад, тонкостінні тюльпаноподібні келишки із Вишгорода, а також видовжені посудини у вигляді стопок.

    Переживши татаро-монгольську навалу, склоробництво занепало і лише в наступну епоху, поволі відновлюючись, стало важливим підґрунтям розвитку українського гутництва. 

    В історії вітчизняного склярства час, котрий припадає на другу половину XIII-XV ст., є найменш дослідженим через малу кількість речового матеріалу. Разом з тим існують твердження про погіршення технології виробництва порівняно із давньоруським, внаслідок чого вироби простіші і товстостінні, а їхні форми нагадують аналогічні предмети з дерева, глини та металу. 

    У XVI-XVII ст. виробництво скла на Україні вдосконалилося, зокрема, збільшилася місткість посуду, тонкішими стали його стінки, урізноманітнюється форма й оздоблення. Так, місткості для рідин (пляшки, слоїки і т. ін.) походили від первісне видутої кулястої або циліндричної порожнини з більш-менш витягнутою і доліпленою у гарячому стані шийкою. Далі з кулястої форми при сплющенні з двох боків діставали ще один тип посуду ‒ плесканку.

Циліндрична пляшка, внаслідок сплющення з чотирьох боків, перетворилася у чотиригранну форму штофа ‒ найпоширеніший тип скляного посуду, зручний для транспортування. Мабуть, під впливом барокко штоф набув ускладненої восьмигранної форми.

  Художні особливості українського скла XVI‒XVII ст., безперечно, залежали від загальноєвропейських тенденцій розвитку цієї галузі. На зміну венеціанським склоробам законодавцями моди стали майстри Богемії та Німеччини. Проте вироби українських осередків відрізняються від західноєвропейських виробів стриманим образним вирішенням та підкресленою утилітарністю переважно геометричних форм (кулястих, циліндричних, дзвоно- та конусоподібних, чотиригранних). Відформовані біля печі місткості оздоблювали ліпленням, що є однією з характерних ознак давнього українського скла. Колористичну гаму українського скла створювали як освітлені, так і відповідно забарвлені маси, зокрема, так звані кольори білої і зеленої води, золотисто-жовтий і жовто-зелений, різноманітні фіолетові й коричневі відтінки аж до чорного. 

   Під впливом знаменитого чеського кришталю у другій половині XVIII ст. започаткували виробництво напівкришталю і кришталю на Україні. Однак тут воно не зазнало ні технологічної досконалості, ні широти асортименту, ні обсягів випуску продукції, властивих славетним склоробним мануфактурам Західної Європи. 

    Якщо кришталь майже не прижився на українському ґрунті, то гутне скло XVIII ст. стало самобутнім національним явищем завдяки засвоєнню певних локальних традицій народного мистецтва. 

    На західноукраїнських землях задокументована діяльність гут (1550‒1570 рр.) в околицях Старого Галича, Белза і Потелича, а на поч. XVII ст.‒у с. Підгірці на Львівщині. З середини XVII ст. існувало близько 20 гут на території Київщини, Полтавщини, Чернігівщини та три гути на Закарпатті. Поширення гутництва залежало від соціально ‒ економічних умов, а також пов’язувалося з наявністю дешевого палива (лісу) та силікатних компонентів: кварцового піску, вапна, крейди тощо. 

  У найбільшому краї гутництва ‒ на Чернігівщині працювали понад 120 скловарних майстерень. Спочатку це були невеликі мануфактури з кільканадцятьма особами і лише в наступному столітті помітна тенденція до їх укрупнення. 

      З XVIII ст. розширився асортимент гутних виробів ‒ повсякденний та святковий посуд для зберігання напоїв. У декоруванні виробів із різними площинами переважав розпис поливами та олійними фарбами. Його виконували пензлем вільними мазками у традиційній палітрі барв: біла, жовта, червона, блакитна. Крім гілок квітів і букетів іноді траплялися зображення козаків, птахів та тварин, портрети знатних осіб. Не втратили привабливості й пластичні прикраси, передусім в оздобленні плесканок, горнятко.

   Українські майстри гутництва внесли до світової спадщини художньої культури унікальну типологічну групу скляних виробів ‒ фігурний посуд для зберігання рідини (XVIII‒XIX ст.). Скляні місткості зовнішніми обрисами нагадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. 

Пластичні образи тварин мали узагальнений і гротескний характер.  Найпоширенішим типом фігурного посуду була пляшка-ведмедик традиційної форми: порожнистий масивний тулуб, а двома лапами охоплює голову. Це надає його постаті кумедного вигляду. Пляшка-ведмедик не

 тільки святковий посуд, а й атрибут весільного столу, що пов’язувалося з магічними повір’ями приносити молодим щастя і добробут. 

    Стародавній український, фігурний посуд не має аналогій. 

                                    Художнє скло від ХІХ ст. до теперішнього часу 

    У першій половині XIX ст. склоробні художні промисли на Україні поступово занепали. Припинили діяльність дрібні осередки склярства. Вони не могли конкурувати з напівмеханізованими підприємствами. Великі гути змушені переходити на виробництво простого, одноманітного посуду. Поліхромні розписи замінюються монохромними, їх виконували в основному білою фарбою. У другій половині століття скляна промисловість остаточно витіснила ручне склообробництво. 

    У першій половині XX ст. скляний посуд та інші предмети виготовляли на Україні на спеціалізованих заводах (найбільші ‒ в Києві, Романові на Житомирщині, у Костянтинові, Лисичанську й Артемівську в Донбасі, у Львові та ін.). Художня якість продукції була загалом низькою, асортимент одноманітним і застарілим. Виняток становили лічені виставочні речі або предмети, виготовлені на замовлення. 

     Відродження художнього скла, зокрема, національних традицій гутництва, почалося лише в повоєнний період. На склозаводах відкривалися творчі лабораторії, формувалися групи талановитих майстрів і професійних художників-склярів, які експериментують із технологією скла, відновлюють забуті прийоми, розробляють нові зразки виробів тощо. 

    Наприкінці 40-х у 60-х роках головним центром склоробництва став Львів. Тут працюють видатні майстри гутництва Петро Маркович Семененко, Мечислав Павловський і Йосип Гуляпський. Вони вперше взялися за освоєння форм давнього українського гутного посуду, започаткувавши у сучасному склоробництві «фольклорний» напрям. 

   З 1953 р. постійне виробництво гутного скла розпочалося у склоцеху львівської артілі «Різнопром», а через десять років цех гутного скла засновано при Львівській кераміко ‒ скульптурній фабриці Художнього фонду України. Він став провідним осередком гутництва, відомим не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Якщо спочатку скловидувальники цеху виготовляли вази, дзбанки, миски, то вже з середини 60-х років розроблені нові типологічні групи і типи виробів (свічники, тарелі, великі кухлі, фігурний посуд, дрібна декоративна пластика тощо). 

    Поряд з гутним склом, основою якого є рукотворна праця майстрів над невеликими серіями виробів, розвивається заводське склоробництво з великосерійним і масовим виробництвом кришталевого, сульфідного та тонового скла. Цей різновид виробництва представляють Київський завод художнього скла та львівська фірма «Райдуга» (виникла 1962 р. внаслідок об’єднання кількох склоробних підприємств Львівської області). 

Оригінальністю вироби Київського заводу художнього скла завдячують творчій праці відомих майстрів ‒ художників Лідії Митяєвої, Івана Зарицького, Володимира Затинайка.

На «Райдузі» у 60-х роках освоюють випуск півтонового скла. Над його художньою виразністю працювала Євгенія Мері, а згодом інші художники. У 1961 р. тут вперше у вітчизняному склоробництві за ініціативою і зразками Віталія Гінзбурга розпочався випуск мініатюрної пластики із кольорового склодроту. У 70-х роках «Райдуга» майже повністю перейшла на виробництво кришталю. Його асортимент розробляють заслужений художник України Роман Шах, Олександр Ласовський та ін. 

   Твори гутного цеху Львівської кераміко‒скульптурної фабрики 70-80-х років характеризуються декоративністю, новизною та експресивністю форм, активністю кольорового й орнаментальних вирішень, образною виразністю‒ліричного романтичного, фантазійного, гротескного звучання. Віртуозне володіння матеріалом, вміння розкрити його декоративні ефекти властиві творчості провідних майстрів гутного цеху Богдана Валька, Олексія Гери, Петра Думича, Ярослава Маціевського та ін. Сьогодні поряд з народними майстрами ‒ скловидувальниками працюють професійні художники Едуард Голяк, Василь Драчук, Франс Черняк тощо. 

Нині на Україні художнє скло виготовляють близько 20 підприємств. Найвідоміші, крім уже згаданих ‒ це Артемівський, Бережанський, Керченський, Попаснянський, Романівський склозаводи. Сучасне українське художнє скло вирізняється розмаїттям композиційно ‒ образних вирішень, що ґрунтуються на широкому діапазоні технік і технології виробництва.