Український живопис класицизму і романтизму

Український живопис класицизму і романтизму

Український народ, на нещастя для себе,

далеко частіше віддавав свої найкоштовніші художні сили

сусіднім народам, ніж сам їх діставав від чужих.

Д.Антонович (1923)

         Класицизм став модним мистецтвом аристократії, для якої зацікавленість античністю була справою престижу, зводячись до зовнішнього естетичного споглядання.

         У релігійному малярстві перемін не настало, хоча простежуються несподівані нововведення. Форма іконостаса залишалася традиційною, а кількість рядів поступово зменшувалась – без пасійного і навіть без апостольського.

         Класицистичний портрет формувався поступово і невпевнено. Його відмітною рисою стало психологічне ускладнення, проте згасла квітчаста барвистість. Кардинально все змінилось, українське суспільство розділилось, зникла видима колись цілісність. Класицизм чітко фіксував становий розподіл.

         З України вивозились до Петербурга та Москви книги, твори мистецтва, передусім і талановитих людей, які, переважно, не поверталися додому. Однак, вишколюючись і віддаючи своє мистецтво чужій країні, вони у творчості надихались духовними скарбами рідної землі.

         Класицизм у російському малярстві започаткував Антон Лосенко – основоположник історичного жанру. Він народився у Глухові 1737 р., звідки його та ще двох хлопчаків – Кирила Головачевського й Івана Саблучка було вивезено до хорової капели в Петербург. Згодом усіх трьох за „спаденіє голоса”, віддали навчатися до Івана Аргунова – відомого портретиста, кріпака графа Шереметьєва. Всі троє виявили художні здібності, особливо Лосенко. Зі заснуванням 1757 р. „Академії трьох знатнейших художеств” вони були призначені ад”юнкт-викладачами. Їхня доля склалася по-різному.  А. Лосенко як найобдарованіший навчався у Франції та Італії, де виявилося його зацікавлення античністю. В Римі Лосенко створив дві картини – „Каїн” і „Авель”.

"Авель", 1768

Саме вони знаменували перелом у творчому методі художника як наслідок особистісної творчої зрілості й усвідомлення нового шляху в мистецтві. Втілені у цих картинах стильові принципи класицизму згодом були ширше розвинуті в творчості художника, зокрема в історичних творах. Так, перевага патріотичного обов'язку над особистісними почуттями чіткіше простежується в картині „Прощання Гектора з Андромахою” (1773).

„Прощання Гектора з Андромахою” (1773)

"Портрет актора Волкова"

         А. Лосенко – видатний портретист, хоча в цьому жанрі створив небагато. Його портрети вирізняє камерність, він особливо прагнув розкрити духовний світ людини. Рання смерть Лосенка (прожив 37 років), викликана нервовими потрясіннями та приниженнями в тяжкій атмосфері академії. Серцева хвороба не дала змогу художникові повністю розкрити феноменальні творчі можливості. Всьому досягнутому Лосенко завдячував власним здібностям, надзвичайно сконцентрованій творчій волі та вдачі – веселій і привітливій, лагідній і людяній. Він був людиною рідкісної витримки і наполегливості.

         Ще два українці – Дмитро Левицький (1735-1822) та Володимир Боровиковський (1737-1825) піднесли портретний жанр до європейського рівня. Обидва художники не вдосконалювали свого мистецтва за кордоном, а всього досягли завдяки власним зусиллям.

       

Д. Левицький "Автопортрет"

  Дмитро Левицький вирізняється дивовижним могутнім талантом, що постійно зростав упродовж усього творчого життя. Спочатку Дмитро навчався у батька, відомого київського гравера. Згодом разом з батьком допомагав А. Антропову у період його праці над іконостасом Андріївської церкви в Києві.

         Д. Левицький глибоко усвідомив беззаперечну істину, що портрет є образом епохи. Неповторність і динаміку вдачі людини художник усвідомив у Петербурзі, де зустрічався з портретистами Франції та Німеччини, з творами Рембрандта, пізнаючи силу нових пластичних засобів, предметного та повітряного середовища. У цей період створено портрет князя Миколи Рєпніна.

         Впродовж усієї творчості Д. Левицький збереже заповіти батька і національного мистецтва. Стосовно портрета – це гостре спостереження цілісності, увага до найменших деталей, виявлення їх природної якості, художньої виразності, матеріальна конкретність деталей, життєва безпосередність виразу обличчя та духовна енергія людської сутності.

Д. Ленвицький "Портрет О. Кокорінова"

         Д.Левицький віддав належну данину стильовим особливостям рококо у ранніх творах. Це портрети О.Кокорінова, П.Демидова, серія смолянок (вихованок Смольного інституту). О.Кокорінов –архітектор, ректор Академіїхудожеств, який зводив цю споруду за проектом Валлена Деламота. Д. Левицький запропонував незвичне тоді трактування образу художника-вельможі: архітектор стоїть біля розкішного бюро чорного дерева, оздобленого бронзою; він удавано-люб'язно звертається до глядача, показуючи план будівлі Академії у Петербурзі. За виконання цього портрета художник отримав звання академіка.

         Для створення серії смолянок Д. Левицькому позували вихованки, які мали особливі успіхи в науках і мистецтвах. Виконання серії портретів охоплювало 1770-1776 рр. І збіглося з першим випуском смолянок, а вихованки Г. Алимова, Н. Борщова, А. Левшина, Є. Молчанова і 
Є. Нелідова отримали золоті медалі та відзнаку  - золотий шарф.

"Портрет Урсули Мнішек"

         Однак, незважаючи на єдність стилю, створені портрети вирізняються індивідуальністю; подиву гідна енергія, що б'є через край, дивовижна сила внутрішньої динаміки, яка все преображає, творячи незрівняну красу в щедрому наповненні полотна. Такий гімн життю відсутній не лише у безпосередньому оточенні художника, а й у мистецтві Європи, свідченням чого є висока оцінка творчості Д. Левицького великим французьким просвітителем Дені Дідро, портрет якого намалював художник.

         Д. Левицький не зупинився на сентименталізмі, але його не задовільнили і холодні доктрини класицизму. Художника насамперед цікавила внутрішня динаміка людини, прихована в ній духовність, що виявилася у виразі обличчя. Якщо класицистична теорія, не така вже тоді й обов'язкова, все-таки скеровувала художника виражати „душевні рухи”, „пристрасті”, - то Левицький усе свідоме творче життя захоплювався людиною.

         Завершення 18 ст. Тонше і повніше втілив Володимир Боровиковський. Він народився в Миргороді, полковому місті; майже всі члени родини служили у полку. Батько, Лука Боровик, був значковим товаришем. Батько, брати Володимира і він сам займалися іконописом. Володимира було зараховано в полк ще сімнадцятилітнім, а в 1783 р., подібно до батька, він отримав визначення значкового товариша.

"Портрет бургомістра П.Руденка"

         З традиціями українського мистецтва В. Боровиковського пов'язують ікони „Богородиця з дитям”, „Спас”. Належить до їх числа і портрет полтавського бургомістра Павла Руденка.

         До Петербурга В. Боровиковський прибув зрілою людиною, з набутим живописним спадком. Тут його малярство вдосконалювалось завдяки знайомству з Д. Левицьким і навчанню  в австрійського художника Й.-Б. Лампі, котрий тоді перебував у Петербурзі. Різкі стильові зміни в мистецтві наприкінці 18 ст. Найкраще відповідали творчим особливостям художника, його поетичному сприйняттю внутрішнього світу людини. Набутий в Україні досвід відіграв особливу роль. Малярству він, напевно, навчався у батька. Оскільки воно було професійним заняттям родини Боровиковських. Становлення художника відбувалось в період політичного і соціального загострення. Він поділяв філософські погляди Сковороди.

"Портрет Марії Лопухіної"

         В. Боровиковський поринув у наступне десятиліття – період свого вищого творчого досягнення, не підозрюючи, що став вершиною у мистецтві російського сентименталізму. Сентименталізм продовжував просвітительські ідеї, згодом їх передав романтизмові. Сентименталізм сприяв виявленню його щирих почуттів, пошани і теплого ставлення до простих людей, прямуючи за передовою думкою до визнання активної ролі народу в суспільному розвитку. 

"Портрет Віри Арсеньєвої"

         Значні зміни відбулися у першій чверті 19 ст. Декларативні заклики до героїзму та патріотизму зіткнулися з військовими реаліями – війною 1812 р. З'явились нові стимули для відродження і зміцнення класицизму.

"Портрет Д. Трощинського"

       





  В. Боровиковський, котрий почав із заперечення класицистичних принципів, тепер їх не лише прийняв, а й став провідним виразником. У його образах з'явилися представництво і героїчність, монументальність та лінійна сухуватість виконання. Однак останній період діяльності В.Боровиковського засвідчує повільне згасання творчих сил. Художник зіткнувся з новими течіями в малярстві. Перед ними класицизм дедалі виразніше виглядав як холодний казений стиль, а новизна вже простежувалась, хоч і не дуже чітко. Прикладом є портрет Д. Трощинського (1819) – людина діяльна і енергійна. У портретах початку 19 ст. художник  утвердив свідоме ставлення до життя, він зберіг піднесений погляд на людину і захоплення реальною природою. Його образам властиве активне суспільне життя, обличчя сповнені сили і неповторної чарівності.

         В. Боровиковський не відвідав Україну за ті понад 30 років, прожитих у Петербурзі, але нічого не забув і не змінився, залишаючись зі своїми характером, уподобаннями, звичками, способом мислення людини, вихованої ще в родині, у рідному Миргороді.

     Живопис 20-50-х років 19 ст. має специфічний характер. Якщо в Галичині воно тяжіло до класицизму, то на Сході України виявилася самобутність,  що дає підстави трактувати його як малярство романтизму. Але тут попередником і формуючим містком малярства романтизму виступав сентименталізм,  спираючись на загострення суспільних суперечностей, сміливіше підносив гуманістичне розуміння почуттів людини, незалежно від її соціального стану. Цікавість до народу тоді активно поширилась, що відображено в малярстві. Оскільки сентименталізм звертався  до почуття,  в живописі розвивалась тенденція наголошення на емоційності художнього образу.

В. Тропінін "Кармелюк"

         До зображень українських селян у перші два десятиліття 19 ст. звернувся один з видатних російських художників – Василь Тропінін (1776-1857). В Україні минули два десятиліття творчої праці Тропініна.           Для українського мистецтва тропінінська тема була в новому часі містком між В.Боровиковським і Т.Шевченком. Одним з несподіваних є портрет, як вбачають, Устима Кармелюка, позначений монограмою художника і датою (1820). Відомі три варіанти цього зображення, проте ідентифікація з Кармелюком – гіпотетична. 

В. Тропінін "Українець"

Акварельний портрет подільського селянина, „Українець”, по-рембрантівськи поглиблений рішучим контрастом світлотіні й психологічно піднесений до героїчного звучання. Портрет українського селянина з палицею, відомого як портрет Яна Волянського.  Група чоловічих зображень органічно доповнилася жіночими, дивовижно колоритними і мальовничо національними. З-поміж них кілька мотивів: „Дівчина з Поділля”, „Дівчина з кужелем”, „Українка в намітці”.

В. Тропінін "Дівчина з Поділля"

Зображена дівчина, всім своїм єством, вишиваною сорочкою, разками коралів на шиї, стрічкою на голові наголошує на прив'язаності до рідної землі, до простору як до вимріяної жадоби свободи. Український національний характер в цьому зображенні показаний з дивовижною повнотою. Тут романтичний образ піднесений до узагальнювального звучання.

Г. Васько "Портрет Бориса Томари"

   Для тодішнього мистецтва характерні дещо піднесена сентиментальність і потяг до побутових сцен романтиків. 

         Гаврило Васько навчався у Петербурзькі академії мистецтв, працював вчителем малювання в Київському університеті. Все краще створив одразу після закінчення Академії. Насамперед, це портрети Василя і Бориса – синів полтавського поміщика, гвардії капітана Томари. Портрет Бориса Томари справедливо віднесений до шедеврів українського мистецтва, розкриває художника як оригінального творця й блискучого живописця. 

Григорій Лапченко "Сусанна і старці"

Винятковим явищем, властивим для українського портрета романтичного часу, що охоплює творчість більшості художників, було внесення суто національної ментальності в образне зображення, загальну настроєвість та колористичне рішення. Воно охоплює низку художників: Г.Лапченка, П.Орлова та ін.

         Органічне поєднання людини з природою прозвучало у творчості 

Василя Штернберга (1818-1845). Однак трапилось так, що В.Штернберг, якому „пророкували велику майбутність, від нього чекали шедеврів”, помер молодим. Митець прожив усього 27 років. Три канікулярні літа під час навчання в Петербурзькі академії мистецтв він провів в Україні. Під час навчання розпочалася щира дружба В.Штернберга і Т.Шевченка.

         Перший краєвид – „Садиба Г.Тарновського у Качанівці” – в композиції відчутна присутність класицистичних, академічних принципів.

„Садиба Г.Тарновського у Качанівці”

         В.Штернберг розкрив красу українського села. Його картина „Вулиця на селі” (1837) стала несподіваним відкриттям своєю правдивістю та умінням вживатися в реальний мотив.

         „Переправа через Дніпро біля Києва” – центральний твір В.Штернберга і визначний твір українського романтизму. 

 „Переправа через Дніпро біля Києва”

Мартин Яблонський „Дівчина зі сніданком на підносі”

         В образотворчому мистецтві Галичини портрет залишався визначальним жанром. Представниками його були Мартин Яблонський та Алойзій Рейхан. М.Яблонський намалював близько 1600 портретів. У нього портретувалася ділова частина Львова, інколи – представники наукової та духовної еліти. Цікавими є портрет сина, портрет Шміта, 

„Дівчина зі сніданком на підносі”.  Випромінювання спокійної упевненості та стриманої гідності розкриває внутрішню силу образу, його гармонійну досконалість.

         А.Рейхан шукав у мистецтві красу і гармонію, обходячи конфлікти та катастрофи, що могла пропонувати романтична епоха. Він творив портерти респектабельних львів”ян, а згодом віддав перевагу релігйним темам та побутовим сценам. Кращий твір художника – портрет скрипаля-віртуоза Кароля Липинського. В портреті використані всі засоби: і динаміка композиційної структури, і світлові та колористичні контрасти, скеровані не просто на фізичне представлення особи, а на її естетизацію й гуманістичну поетизацію образу. Психологічна структура портрета виражена у стримано-схвильованому обличчі. Романтикам кожна творча особистість була бажаною як суб'єкт мистецтва, де художньою формою відображена значущість талановитої людини. 

         Провідне становище портрета в образотворчому мистецтві – характерне для романтизму. Саме в ньому через образ сучасника виражалася епоха та її ідеали.