Мистецтво Італії 17 століття

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО 17-18 СТ. 

Складність і суперечливість епохи інтенсивного формування абсолютистських національних держав в Європі принесли з собою нову культуру, яку в історії мистецтва пов’язують зі стилем бароко, але яка не вичерпується тільки цим стилем. 17 ст. – це не тільки мистецтво бароко, але й класицизм, і реалізм.

         Світогляд Ренесансу будувався передусім на безмежній вірі в гармонію світу, в силу і волю людини-героя, в те, що людина – мірило всіх речей. Відродження дало нам приклади об’єднання науки і мистецтва в одній творчій індивідуальності. Світогляд 17 ст. пронизаний відчуттям трагічного протиставлення людини і світу, в якому вона займає зовсім не головне місце, а підпорядкована середовищу, суспільству, державі. Наука та мистецтво ніколи більше не поєднуються в одній особі.

         У порівнянні з епохою Відродження мистецтво 17 ст. складніше, суперечливіше. Цілісне поетичне сприйняття світу, характерне для Відродження, руйнується, ідеал гармонії та ясності здається недосяжним. При цьому образ людини і надалі залишається в центрі уваги художника.

         В 17 ст. в Італії, Фландрії, Голландії, Іспанії, Франції завершився процес локалізації великих національних художніх шкіл, своєрідність яких визначалась як умовами історичного розвитку, так і художньою традицією. Художники 17 ст. багато в чому опирались на досягнення епохи Відродження і розширили коло своїх інтересів, що призвело до багатоманітності жанрових форм.

         Складна боротьба соціальних сил породила і різноманітні ідейно-художні течії. На відміну від попередніх історичних періодів, коли мистецтво протягом кількох століть розвивалося в рамках однорідних великих стилів (романський стиль, готика, Відродження), 17 ст. характеризують два великі стилі – бароко та класицизм.

Бароко (італ. barocco - вигадливий) - художній стиль, що переважає з кінця 16 до середини 18 ст. у мистецтві Європи. Цей стиль зародився в Італії й поширився в інших країнах після епохи Ренесансу. Основні риси бароко - парадність, урочистість, пишність, динамічність, життєстверджуючий характер. Мистецтву бароко властиві сміливі контрасти масштабів, світла й тіні, кольору, поєднання реальності й фантазії. Особливо необхідно відзначити в стилі бароко злиття різних мистецтв у єдиному ансамблі, більший ступінь взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Це прагнення до синтезу мистецтв - основна риса бароко.

     Стиль бароко був покликаний прославляти й пропагувати могутність влади, знаті й церкви, але разом з тим він виразив прогресивні ідеї про складність світобудови, безмежність й різноманітність світу, його мінливість. Людина у мистецтві бароко сприймається як частина світу, як складна особистість, що переживає драматичні конфлікти.

     Особливість бароко - не дотримання ренесансної гармонії заради більш емоційного контакту із глядачем. Архітектура бароко відзначається просторовим розмахом, плавністю криволінійних форм, злиттям об’ємів у динамічну масу, багатим скульптурним декором, зв'язком з навколишнім простором.

     У живописі переважали монументальні декоративні композиції на релігійні або міфологічні теми, парадні портрети, призначені для прикраси інтер'єрів. Типова для бароко релігійна композиція показує святих або Мадонну в оточенні ангелів у вихорі драперій, що зметнулися, і кучерявих хмар. Популярні в цю епоху сюжети із класичної міфології зображувалися в настільки ж перебільшеній манері. Не все мистецтво бароко було, однак, пишним і променистим - похмурий драматизм художників, подібних до Караваджо, також належить цьому стилю.

Класицизм („зразковий”) – стиль, який орієнтувався на спадщину античної культури як на норму та ідеальний зразок. Головна тема мистецтва класицизму – перевага громадських начал над особистими, обов’язку над почуттями. Йому властива сувора організованість логічних, ясних і гармонійних образів, тяжіння до вираження великого громадського змісту, героїчних, возвеличених ідеалів.

         Основна естетична проблема – стосунки людини і соціального середовища – отримала в ньому глибоке відображення. Центральне місце зайняв образ розумної, мужньої людини, наділеної розумінням, свідомістю громадського обов’язку. Письменників і художників надихав ідеал досконалого суспільного устрою, що базується на законах розуму, образ гармонійної людини, який вони шукали в Стародавній Греції і республіканському Римі. Але якщо гуманісти Відродження бачили найвищу цінність у людині, яка вільно проявляє себе, то гуманістам 17 ст. – основоположникам класицизму – пристрасті уявлялись силою руйнівною, анархічною. Звідси їхнє постійне звернення до розуму як до дисциплінуючого начала; звідси турбота про загальну гармонію і рівновагу. Герої класицизму жертвували собою в ім’я обов’язку. Обов’язковою умовою художнього твору художники класицизму вважали симетрію, гармонію, єдність часу і місця дії, особливу піднесеність художньої мови.

         Часто риси цих двох великих стилів переплітались в мистецтві однієї країни і навіть в творчості одного художника.

Мистецтво Італії 17 століття

         Архітектура. До початку 17 ст. економічне життя Італії прийшло в повний занепад. Архітектура розвивається тільки в Римі, де в будівництві культових будівель особливо яскраво проявився стиль бароко.

         Для бароко характерні ускладнені плани, пишність інтер’єрів з неочікуваними просторовими і світловими ефектами, багато кривих, пластично вигнутих ліній і поверхонь. В архітектурі широко використовується скульптура, живопис, пофарбовані стіни.

         Архітектура бароко служила утвердженню ідей католицизму і абсолютизму, але в ній знайшли відображення прогресивні тенденції, які проявились у плануванні міст, площ, будівель, розрахованих на маси народу. Витоки бароко закладені у пізній творчості Віньйоли і Палладіо, і особливо Мікеланджело.

         Архітектори прагнуть до динамічного просторового вирішення, до трактування об’ємів живописними масами, застосовують складні плани з переважанням криволінійних обрисів. Вони руйнують тектонічний зв’язок між інтер’єром і фасадом будівлі, підвищуючи естетичний і декоративний вплив останнього. Вільно використовують античні ордерні форми.

         Своє крайнє вираження ірраціональності, експресивності і живописності бароко знаходить в творчості Франческо Борроміні (1599-1667). Незважаючи на логіку конструкцій і можливості матеріалів, він замінює прямі лінії і площини вигнутими, округленими. На чергуванні ввігнутих і випуклих ліній, розташованих по формі ромба, будує він план невеликої церкви Сан-Карло. Її складний хвилеподібний фасад, розчленований двоярусною колонадою, прикрашений декоративною скульптурою, овальними живописними панно, які розривають карниз і порушують рівновагу композиції. Дрібна пластика стін, неспокійний ритм вікон, складно профільовані горизонтальні тяги підкреслюють напружений динамізм будівлі.

Франческо Борроміні   церква Сан Карло алле Кваттро Фонтане (інтер'єр)

Сторінка церкви, є можливість здійснити віртуальну екскурсію http://www.sancarlino.eu/chiesa/virtualtour.asp

         Значне місце в бароковій архітектурі належить палацам. Презентативність і велич в них поєднується з вишуканістю (палаццо Барберіні в Римі).

         Важливе значення принципи бароко мали і для містобудування. Архітектори бароко створили планувальну систему, упорядкувавши хаотичну забудівлю середньовічного міста, надали вулицям прямолінійних обрисів, завершивши їх палацами, які в свою чергу стали об’єктами архітектурних новацій.

                                                Сходи Борроміні в палаці Барберіні

       

     Нові містобудівні принципи були втілені в Римі, який саме в той період набув свого неповторного вигляду. За проектом Доменіко Фонтана перебудови Квирінальського та Латеранського палаців, перебудував і укріпив Ватиканську бібліотеку, добудував купол собору Св. Петра.        Як видатний інженер доби, Доменіко Фонтана причетний до встановлення важких і великих обелісків у Римі: на Площі Святого Петра(327 тон вагою), на П'яцца дель Пополо, пьяцца ді Санта Марія Маджоре, Пьяцца ді Сан Джованні ін Латерано. 

         Лоренцо Берніні (1598-1680) подібно до майстрів Відродження був різнобічно обдарованою людиною. Основоположник стилю зрілого бароко. Архітектор, скульптор, декоратор, він виконував в основному замовлення пап і очолював офіційний напрям італійського мистецтва.     

                 Одна з найхарактерніших його споруд – церква Сант-Андреа аль Квірінале в Римі

                                                          Лоренцо Берніні "Автопортрет" 1625 р.

         Найбільша архітектурна робота Берніні – закінчення багатолітнього будівництва собору св. Петра в Римі і оформлення площі перед ним. Споруджені за його проектом два могутні крила монументальної колонади замкнули обширний простір площі. Розходячись від головного, західного фасаду собору, колонада утворює спочатку форму трапеції, а потім переходить у величезний овал. 284 колони і 80 стовпів висотою по 19 м складають цю чотирирядну криту колонаду, 96 великих статуй вінчають її аттік. Під час руху по площі і зміни точки зору, здається, що колони то зсуваються тісніше, то розсуваються і архітектурний ансамбль ніби розгортається перед глядачем. Берніні добре знав і враховував закони оптики і перспективи. З далекої точки зору, скорочуючись в перспективі, поставлені під кутом колонади трапецевидної площі сприймаються прямими, а овальна площа – колом.

         Берніні був автором багатьох статуй, що прикрашають колонаду. Він досяг значних висот і як скульптор. Його улюблений матеріал – мармур. Берніні належать портрети „Кардинал Шипіоне Боргезе”, „Папа Інокентій Х”, композиції на християнські („Давид”) і античні сюжети („Викрадення Прозерпіни”, „Аполон і Дафна”), скульптури, рельєфи, кафедра в соборі св. Петра та ін. Вівтарна група „Екстаз святої Терези” стала еталоном барокової скульптури.

                                                  "Кардинал Шипіоне Боргезе"

                                                          "Давид"

                                                             "Аполон і Дафна"

                                                         "Викрадення Прозерпіни"

                                                           "Естаз Святої Терези"

         Живопис. Бароко було панівним стилем італійського мистецтва 17 століття, і передусім в архітектурі і скульптурі. Але поряд з ним існував реалістичний напрям, який знайшов найбільш повне вираження у творчості Караваджо, який справив величезний вплив на розвиток всього реалістичного живопису Європи.

         Мікеланджело Мерізі да Караваджо (1573-1610), прозваний так за назвою містечка, звідки був родом. Отримав художню освіту в Мілані. Перші роки в Римі були для нього суворими. Для заробітку він писав квіти і фрукти на картинах інших художників, а потім став самостійно створювати своєрідні жанрові сцени і натюрморти.

         Головне в його творах – не розповідь, а характерний типаж. До числа таких картин відноситься „Юнак з лютнею” (1595). Всі предмети написані з відточеною майстерністю. Караваджо утверджує перевагу безпосереднього відтворення життя. Хворобливій манірності маньєризму і патетиці бароко він протиставляє простоту і природність повсякденного. Узагальнюючи форми, виявляючи суттєве, він наділяє значимістю і монументальністю прості предмети.

         Конкретність і матеріальність форм відзначають замовні релігійні твори художника, які принесли йому скандальну популярність незвичайною життєвістю і демократизмом. Сміливо трактує Караваджо релігійні образи, не боячись грубості і різкості, надаючи їм рис схожості з простим народом. Він знаходить своїх героїв серед рибалок, ремісників, солдат. Різкими контрастами світлотіні він посилює потужне, майже пластичне моделювання форм, наближаючи фігуру до переднього плану картини, показуючи їх в складних ракурсах, підкреслює їхню значимість, монументальність: „Покликання апостола Матфея”, „Навернення Павла”.

                                                  "Покликання апостола Матфея"

                                     "Навернення Павла"

В пізніх роботах Караваджо посилюється драматизм світосприймання і проявляється ще більше тяжіння до монументалізації. Єдність і напруженість дії, настрою, закінченість і неповторність композиційних побудов, вражаюча сила світлотіньового моделювання надають їм характер реальних сцен, повних великих почуттів і думок. Від картини до картини наростає трагічна сила образів Караваджо: „Покладення до гробу”, „Успіння Марії”.

                                                    "Успіння Марії"

Суворий реалізм Караваджо був не зрозумілим для його сучасників, які були прихильниками „високого мистецтва”. Звернення до натури, яку він зробив безпосереднім об’єктом зображення в своїх творах, і правдивість її трактування викликали багато нападок на художника з боку духовенства і офіційних осіб.

         Вплив Караваджо на розвиток реалізму в європейському мистецтві був величезним. В самій Італії знайшлося багато його послідовників, які отримали назву караваджистів.

         У зв’язку з загальними змінами і як реакція на маньєризм складається академічний напрямок в живопису. Його принципи були закладені в Болонській академії. Її засновниками були брати Караччі. Людовіко, Агостіно, Анібале, які прагнули до широкого використання ренесансної спадщини, закликаючи поряд з цим до вивчення натури. Але натура з їхньої точки зору повинна була перероблятися і облагороджуватися у відповідності з ідеалами і канонами краси, які вони бачили в мистецтві Високого Відродження. Це була велика майстерня, де викладали і практичні, і теоретичні предмети. Але до вивчення художньої спадщини підходили з ідеалістичних позицій, вважаючи досягнуті раніше результати неперевершеним ідеалом.

                                 Фрески галереї Фарнезе   Анібале Карраччі