МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Стародавня Греція – група рабовласницьких міст-держав, розташованих в південній частині Балканського півострова, на островах Егейського моря (найбільший з них - острів Крит), на західному узбережжі Малої Азії.

Грецьке мистецтво - одна з вершин художньої спадщини минулого. В епоху розквіту демократії було створено високо розвинуте, глибоко людяне, реалістичне мистецтво, яке відображало красу і гідність людини, і втілило в свої кращих творах передові ідеї, народжені античною рабовласницькою державою. Воно запозичувало образи з реального життя та з міфології. Твори грецького мистецтва збереглися не повністю. Лише деякі архітектурні споруди збереглися не зруйнованими; монументальний живопис відомий за рідкісними виключеними, тільки за описами; загинули майже всі твори найвидатніших грецьких скульпторів, які відомі часто тільки за римськими копіями.

Особливістю мистецтва були: по-перше, в грецькому мистецтві раніше, ніж будь-де, була розкрита фізична і духовна краса реальної людини. По-друге, в грецькому мистецтві основним змістом вперше в історії стало реалістично правдиве відображення основних завдань і суперечностей життя суспільства. По-третє, величезним завданням стало утвердження світської виховної ролі мистецтва, яке лише за формою було культового характеру.

Політична система Греції відрізнялась від деспотії Стародавнього Сходу. Складалась вона з дрібних міст-держав. Політичний лад базувався на, так званій, рабовласницькій демократії. Державна влада здійснювалась народними зборами, але вільне населення, у порівняні з класом рабів, було нечисельне.

В основі філософії і мистецтва лежали уявлення про силу і красу людини, особистості, яка знаходилась в тісній єдності і гармонії, рівновазі з оточуючим природним і соціальним середовищем.

В Греції отримало великого розвитку громадське життя, але архітектура і мистецтво носили яскраво виражений соціальний характер.

Періодизація:

1. Гомерівський період – 12-8 ст. до н.е.

2. Архаїка – 7-6 ст. до н.е.

3. Класика – 5-4 ст. до н.е.

4. Еллінізм – 3-1 ст. до н.е.

Мистецтво гомерівської Греції (12-8 ст. до н.е.)

Племена, що розселилися в кінці 2 тис. до н. е. на території сучасної Греції, знаходились тоді ще на пізній стадії розвитку докласового суспільства. Тому мистецтво і культура цього періоду складались в процесі переробки і розвитку тих, по суті ще первісних навичок і уявлень, які принесли з собою грецькі племена, лише в незначній мірі вони засвоїли традиції високої і зрілої художньої культури Егейського світу.

Монументальна архітектура, що зародилась в гомерівський період, (храми) використала і по-своєму переробила тип мегарона, що склався в Мікенах і Тірінфі. До 8 ст. до н.е. відносяться найдавніші залишки пам’ятників ранньої грецької архітектури (храм Артеміди Орфії у Спарті). В них використовувались деякі традиції мікенської архітектури, головним чином загальний план, подібний до мегарона; вогнище – жертовник розміщувалось всередині; на фасаді, як і в мегароні, ставили 2 колони. Найдавніші з таких споруд мали стіни з невипаленої цегли і дерев’яний каркас. Поставлені на кам’яному цоколі. Збереглися залишки керамічного облицювання верхніх частин храму. Таким чином архітектура знаходилась на початковій сходинці свого розвитку.

12-8 ст. до н.е. були епохою формування грецької міфології.

Скульптура дійшла до нас у вигляді дрібної пластики явно культового характеру. Ці невеликі статуетки, що зображали богів або героїв, робилися з теракоти, слонової кістки або бронзи. Бронзові статуетки “Герой і кентавр”, “Кінь” дають уявлення про наївну примітивність і схематизм пластики. Монументальна скульптура до нас не дійшла. Про її характер можна судити з описів давніх авторів. Основним видом цієї скульптури були так звані Ксоани – ідоли з дерева або каменю, що очевидно представляли собою грубо оброблений стовбур дерева або блок каменю, завершений ледь наміченим зображенням голови і рис обличчя.

"Герой і кентавр"

"Кінь"

Мистецтво грецької архаїки (7-6 ст. до н.е.)

Мистецтво далеко відійшло від примітивних форм мистецтва гомерівського періоду. Воно стало складнішим і ступило на шлях реалістичного розвитку. Прогресивні завоювання і відкриття в мистецтві періоду архаїки неоднаково здійснювались в різних галузях мистецтва: найбільше їх було в архітектурі і вазопису, відносно менше в скульптурі. Складність і суперечливість мистецтва періоду архаїки пояснювались перехідним характером цього історичного етапу.

В період архаїки складається система архітектурних ордерів. Розквітає сюжетний розповідний вазопис і поступово намічається шлях до зображення в скульптурі прекрасної, гармонійно розвинутої людини.

В цілому образотворчі мистецтва архаїки несли в собі ще багато умовності та схематизму. Реалістичні риси не отримували послідовно реалістичного художнього узагальнення. Композиція ще мала умовний характер, особливо групова. Різноманітні античні міфи вперше стали предметом широкого відображення в образотворчому мистецтві. До кінця періоду в мистецтво почали проникати і теми взяті з реальної дійсності.

Архаїчне грецьке мистецтво характеризувалося суворою фронтальністю і застиглістю скульптурних зображень, великою кількістю фантастичних образів –

сфінксів, горгон, кентаврів і т.д. Умовний характер архаїчного мистецтва проявився в схематизмі зображення людини і передачі жестів та положень тіла, в типовому для того часу мотиві “архаїчна посмішка”, яка не відповідає жодному душевному стану. Найбільш умовно передається в скульптурі рух: верхня частина тіла – прямо, нижня – профіль. Надзвичайно характерні статуї юнаків “куроси” або пізніше “аполони” (оголені чоловічі фігури) з витягнутими вздовж тіла руками і міцно притиснутими до землі підошвами ніг, зображені в нерухомому кроці. В архітектурі в основних рисах вже був вироблений ордер.

Архітектура: спадщина давньогрецької архітектури лежить в основі всього наступного розвитку світової архітектури і пов’язаного з нею монументального мистецтва. Причини стійкого впливу грецької архітектури полягають в об’єктивних її якостях: простоті, правдивості і ясності композиції, гармонійності і пропорційності загальних форм і всіх частин. Основна конструкція архітектури – кам’яні блоки, з яких викладались стіни, колони, антаблементи.

Давньогрецька архітектура розвивалась двома стилістичними напрямками, у двох ордерах – дорійському та іонійському. Вони склалися саме в період архаїки в 7 ст. до н.е.

Ордер – визначена система пропорцій, поєднання і взаємодії підтримуючих і тих, що перекривають частин будівлі. В античній архітектурі це окремі опори – колони і перекриття – антаблемент. Архітектурний ордер — одночасно і конструктивна, і художня система, яка чітко встановлює склад і форму елементів, а також їх взаєморозташування

В найбільш чітко вираженому вигляді ордерна система виступає в античних храмах. Кожен з ордерів має свій район поширення. Перший – дорійський розвивався в західному районі грецького світу (області материкової Греції), тут майстри розробляли завдання створення монументального героїчного мистецтва. Другий – іонійський – в східній частині Греції (острови і малоазійська Греція). Мистецтво цього регіону відзначалося витонченістю та інтересом до передачі руху.

Відмінності між двома ордерами – результат не тільки місцевих традицій і культурних впливів, але в значній мірі і особливостей будівельних матеріалів, які застосовувались.

В західних районах були дерева будівельних порід, які дозволяли зі стовбурів висікати необхідні бруси для колон і перекриття. Це в основному і визначило наявність в дорійському ордері крупномасштабних елементів.

У східних районах, навпаки, були породи дерев, котрі мало підходили для будівельних цілей, з відносно тонкими стовбурами, що викликало необхідність, для забезпечення того чи іншого перерізу, з’єднувати рід дрібних брусків. Це, очевидно, вплинуло на сильне розчленування ордерних елементів іонійського стилю, його витонченість.

Обидва основних стилі архаїки розвивались паралельно.

Грецькі храми ранньої архаїки будувались з дерева та сирої цегли. Дерев’яними були колони і вся система покриття. З часом ця система почала перебудовуватись: сирець став витіснятись каменем, колони також висікали з кам’яних блоків. Цей процес відбувався повільно, поступово. До старих конструктивних елементів звикли, вони набули сили традиції і коли з’явився камінь, то в ньому стали відтворювати традиційні дерев’яні деталі.

Головні структурні елементи двох ордерів однакові. Основою для них служить оброблена по всьому периметру сходинками (зазвичай трьома) площадка – стилобат. На ній, по зовнішньому контуру храму, встановлювали колони, які складались з трьох частин: бази (опорної частини), стовбура й капітелі – верхньої завершаючої частини, на яку безпосередньо спирається перекриття. Стовбури колон звужуються доверху. Перекриття – антаблемент складається також з трьох частин: балки – архітрава, фриза і верхньої частини - карниза, який є вже елементом даху.

Грецькі споруди покривались двоскатно. Внаслідок цього, маючи прямокутний план, храми Греції отримували на своїх вузьких сторонах, передньому і задньому фасадах, трикутні вінчання – фронтони, обігнуті карнизом. Внутрішній трикутник, без карнизу, називається тимпаном.

Дорійський ордер є найбільш простим і лаконічним за своїм формоутворенням. Головні особливості – колони не мають бази, стовбур виникає безпосередньо зі стилобату. Стовбур покритий вертикальними жолобками – канелюрами, число яких не більше 20. Капітель складається з двох елементів: круглої подушки – ехіна і квадратної плити – абаки. (Капітель, незалежно від її елементів і декоративних форм, має певне конструктивне призначення – зменшити відстань між опорами і забезпечити поступовість передачі тиску на стовбур опори).

Антаблемент в дорійському ордері має такі особливості: архітрав – гладкий. Фриз завжди складається з чергування таких частин – трохи виступаючих пластинок тригліфів (вони є декоративним вираженням торцевих закінчень балок перекриття) і квадратних полів між ними – метопів. Вище фриза розміщений карниз.

Іонійський ордер складніший, ніж дорійський і нараховує більшу кількість деталей. Перш за все колони мають профільовані бази. Число канелюр збільшено до 24, а самі жолобки розділяються зрізами. Капітель включає ті ж два основні елементи – ехін та абаку, але вони складно декоративно оброблені. Абака має з двох сторін спіральні волюти, затиснутий між ними ехін декорований мотивами іонітів. Над волютами розміщена тонка горизонтальна частина – імпост. Антаблемент характеризується такими рисами: архітрав поділяється на три пояски; фриз – широка смуга іноді зовсім гладка, іноді покрита рельєфом. Такий фриз називається зофорним (з грецької – “який несе зображення”). Він є однією з основних ознак стилю. Карниз має три частини. Головні риси іонічного стилю – легкість пропорцій, витонченість і декоративність.

Крім двох основних був розроблений ще третій – коринфський ордер, він виник на основі іонійського. Він ще легший, колони вищі і стрункіші. Це досягається за рахунок вищої капітелі. В її основі – форма перевернутого дзвона, по кутках якого – 4 волюти –стилізовані паростки аканта, які підтримують вигнутий імпост. Дрібніші і тонші завитки попарно розміщені у верхній частині капітелі.

Композиція грецьких храмів різна. Найпростішим і раннім був так званий “храм в антах”. Другий відносно простий тип – простиль. Має на головному фасаді не дві, а чотири колони. Третій тип – амфіпростиль, ніби подвійний простиль. Портики з чотирма колонами знаходяться і на передньому і на задньому фронтонах.

Портик - колонада, яка служить входом в будівлю.

Периптер , в якому святилище з усіх боків оточене колонами. Зазвичай на передньому і задньому фронтонах по 6 колон (гексастильний периптер), зустрічається по 8 колон (октостильний периптер). Кількість колон бічних фасадів визначена за формулою 2п + 1, де п – кількість колон на передньому фасаді. Периптер був основним видом споруд дорійської архітектури.

В іонійському будівництві провідну роль відігравав – диптер – різновид периптеру, де на бічних фасадах два ряди колон.

Існував ще круглий периптер – моноптер – циліндричне святилище оточене колонами та толос.

Ордери застосовували і при проектуванні внутрішніх об’ємів.

Прикладом дорійського периптеру служить храм Гери в Пестумі (5 ст. до н.е.) Храм Гери в Олімпії, храм Аполлона в Сіракузах.

Храм Афіни 6 ст. до н.е.

Храм Гери 6 ст. до н.е.

Скульптура: майже до кінця періоду – до серед 6 ст. до н.е. – створювали суворо фронтальні і нерухомі статуї богів, на них лежало тавро канонічної схеми. У відстороненості та геометризмі форм проявлялись прийоми, що походили від мистецтва гомерівського періоду.

Типовими були куроси. Тип куроса склався протягом 7 ст. до н.е. і поч. 6 ст. до н.е. В куросах не було нічого індивідуального, але відчувався дух суворої мужності, який зближав їх з дорійською архітектурою.

Загальний розвиток куроса відбувався в сторону більшої правильності пропорцій, подолання елементів геометричного спрощення і схематизму. Але до кінця 6 ст. до н.е. статуї ці зберігали фронтальність і нерухомість. До середини 6 ст. до н.е. куроси ставали жвавішими і людянішими, пропорції правильніші, кращим стало моделювання м’язів. З’явилась “архаїчна посмішка”, яка не відповідає жодному душевному стану людини.

Типовими були також кори – статуї одягнутих дівчат.

Частіше, ніж в круглій скульптурі, але так само умовно зображали рух і в архаїчних рельєфах 7 і перш. пол. 6 ст. до н.е. Спочатку рельєф був плоский і примітивний. З другої половини 6 ст. до н.е. в архаїчній скульптурі почали ясніше виступати реалістичні пошуки. Найпередовішою стала аттична школа. Твори цієї школи відзначаються глибоким відчуттям пластики і об’ємності людського тіла.

Мистецтво класики (5-4 ст. до н.е.)

Рання класика – 490-450 рр. до н.е.

Висока класика – 450-410 рр. до н.е.

Пізня класика – 404 р. до н.е. – до виникнення Македонської імперії

В період ранньої класики було визначено багато суттєвих принципів класичного мистецтва: ретельне спостереження і вивчення дійсності, сувору і ясну простоту, глибокий реалізм прекрасних образів. Скульпторами розробляються різноманітні людські образи від героїчних, величних або трагічних до спокійних і ясних. В архітектурі встановилось строге співвідношення і упорядкованість пропорцій, чисел і масштабів колон та ін. частин будівель. Утворився загальногрецький тип дорійського храму. Досягнення класики періоду розквіту – сувора гармонія архітектури, природність і свобода в передачі людського тіла в русі, створення прекрасних типових образів. Пізня класика втрачає ряд якостей, типових для 5 ст. до н.е. Розробляє складні психологічні завдання, які були невідомі художникам 5 ст. до н.е., вона відображає драматизм, тривогу, заглибленість в особисті почуття.

Період розквіту давньогрецької культури охоплює піввіку – “славне п'ятидесятиліття” (480-431 рр. до н.е.).

Архітектура: найвищі досягнення архітектури пов’язані з ансамблем Афінського акрополя 5 ст. до н.е. В цей період Афіни стають на чолі створеного ними Морського союзу з метою об’єднання всієї Греції. У досягненні своїх політичних цілей вони широко використовували архітектуру. При правителі Афін Периклі, 440-х роках, створюється архітектурний ансамбль Акрополю, громадського і культурного центру міста Афін і всієї Афінської держави, на місці зруйнованого персами. Очолив роботи Фідій, до складу творчого колективу ввійшли кращі зодчі – Іктін, Калікрат, Архілох, Мнесікл.

Афінський акрополь – природна скелі видовженої форми з плоскою вершиною (300 м по довжині і 130 м по ширині). Вже в 7-6 ст. до н.е. тут були храми, пізніше зруйновані персами.

Перша споруда, яка зустрічає тих, хто піднімається на акрополь – вхід, “ворота” – Пропілеї (арх. Мнесікл), до яких вела стежка, яка розгорталась серпантином по схилу скелі. Основна частина Пропілей складалась з двох двоколонних портиків, які завершувались фронтонами. Обидва портики – дорійські, але всередині їх, з двох боків центрального проходу – іонійські колони. Справа і зліва від західного портика знаходились неоднакові за розмірами павільйони пінакотеки (картинна галерея) і бібліотеки. Внаслідок цього Пропілеї набули асиметричного характеру. Враження асиметрії посилюється наявністю на правій стороні схилу пагорба, завершеного Пропілеями, невеликого (висота колон – 4,065 м) храму – амфіпростиля, присвяченого Ніці Аптерос (архітектор Калікрат). Споруда витончена, гармонійна. Тонко пророблена у всіх деталях споруда поставлена на виступі скали.

Пройшовши Пропілеї видно, дещо правіше, на віддалі, головний храм – Парфенон, присвячений Афіні – покровительці міста (архітектори Іктін і Калікрат), перед ним – трохи лівіше, бронзова статуя Афіни Войовниці. За нею видно другий за розміром храм – Ерехтейон (архітектори Архілох і Філокл), присвячений Афіні і Посейдону.

Ансамбль акрополя асиметричний. При чому це не випадково, все продумано і по-своєму логічно. В основу закладено два послідовно проведені принципи: 1 – гармонійна рівновага мас і 2 – сприйняття архітектури в процесі поступового її обходу. Асиметричність композиції в даному випадку була підказана неправильними обрисами самої скали і рівнем верхньої площадки. Будівництво симетричного комплексу було неможливим.

Храм Ніки Аптерос – збудований з мармуру, архітектор Калікрат, розміри 8,13х5,4 м, амфіпростиль, висота колон 4,065 м, два чотириколонні портики іонійського ордеру. Верх прикрашено барельєфним фризом, де зображено битву греків з перською кіннотою.

Парфенон – займав найвищу частину пагорба, центральна споруда. Від Пропілей його видно в три четверті, що дозволяло створити повне враження про його об’ємну форму. (Три четвертним точкам зору греки надавали перевагу перед іншими). Це восьмиколонний периптер (8х17 колон, висота – 10,5 м), розмір 63,54х30,89 м. Архітектори Іктін і Калікрат. Храм виключно монументальний, величавий і чудовий суворою мужньою красою. Поставлено його на 3-ступінчатій основі. Зберігає всі ознаки дорійської архітектури. Архітектори застосували систему вигинів, щоб виправити оптичні помилки, які сприймає наше око. Так, усі горизонтальні лінії, здаються абсолютно прямими, тоді як насправді трохи вигнуті. Так само непомітно, що осі крайніх колон нахилені на 7 см до середини, а самі колони мають опуклості, що створює уяву напруження від ваги кам’яних блоків перекриття. Створенню враження гармонії і величавої краси сприяє активне застосування скульптури і ззовні, і всередині. Парфенон є одним з найяскравіших зразків в світовій архітектурі справжнього і глибокого синтезу мистецтв.

На північ від Парфенону розміщений Ерехтейон – подвійний храм. Ця споруда – одна з найсвоєрідніших з усіх пам’яток Стародавньої Греції. Невеликий за розмірами (23.5х11,63 м) має особливу асиметричну композицію, що було обумовлено рядом причин – побудова на сильному схилі, наявність двох святилищ, необхідність забезпечити вхід до кожної з них. Основну увагу було приділено прагненню надати композиції живого, індивідуального, неповторного характеру – забезпечити поступовий обхід і, можливо, бажанню зробити цей храм відмінним, несхожим на сусідній, величезний Парфенон. Ерехтейон вирішений в іонійському стилі. Головною окрасою є південний портик, де замість колон поставлено 6 мармурових дівочих фігур – кор. чи каріатид, висотою 2,6 м. Таким чином, акрополь – складний архітектурно-просторовий комплекс, організований на началах об'ємно-пластичної рівноваги і максимального врахування оточуючої природи.

Афінський акрополь (макет)

Парфенон

Храм Ніки Аптерос

Пропілеї

Ерехтейон

Театри в Греції розміщували завжди на схилі пагорба. Тут робились підмостки для глядачів і перед ними будувався дерев’яний сценічний павільйон. Першим монументальним театром в Греції був театр Діоніса на південному схилі скали Афінського акрополя.

Театр Діоніса

Скульптура: ранньої класики відзначається наданням реалізму послідовної системи. Найбільші скульптори цього часу: Агелад, Піфагор Регійський, Мирон – шукали реалістичну виразність і досліджували передачу руху, який пронизує всю фігуру. Перенесення ваги тіла на одну ногу дозволило вирішити завдання живого і природного зображення фігури, що стоїть. Оволодіння складним і суперечливим багатством рухів людського тіла, які передають безпосередньо не тільки фізичний, а й духовний стан людини - це одне з головних завдань класичної скульптури. Реалістична життєвість, нерозривне злиття філософського та естетичного начала в художньому образі, героїчна типізація образу реальної людини – це основні риси мистецтва класики.

"Дельфійський візничий"

Особливо ясно народження нового естетичного ідеалу розкривається в образі “Дельфійського візничого” (друга чверть 5 ст. до н.е. бронзова статуя в оригіналі). Статуя була частиною великої групи. Сувора простота, спокійна велич духу розлиті по всій фігурі візничого. Одягнутий в довгий одяг, він стоїть в суворо нерухомій позі, разом з тим природній і живій. Реалізм цієї статуї полягає в першу чергу в тому почутті значущості і краси людини, яким пронизана вся статуя. В “Дельфійському візничому” було виражено вже в досить визначеній формі характерне для класики уявлення про скульптуру, як про гармонійне і життєво переконливе зображення типових рис досконалої людини.

Героїчний характер естетичних ідеалів ранньої класики отримав своє втілення в бронзовій статуї Зевса Громовержця . Він відзначається ще більшим реалізмом в моделюванні форм, більшою свободою в передачі руху. Добре вирішене завдання вираження загального душевного стану.

"Зевс Громовержець"

Вже в ранній класиці пропорції тіла та різноманітні форми руху стали найважливішим засобом характеристики загального стану духу.

Мирон "Дискобол"

Повільніше і з великими труднощами, але й обличчя людини в класичній скульптурі звільнилось від застиглості і відстороненості. Але особиста своєрідність не ввійшла в коло інтересів художників грецької класики. Створення типового образу як норми і зразка мало для класики більше значення, ніж розкриття індивідуальності людини. З цим пов’язана особливість грецької скульптури і мистецтва класики: обличчя не набуло виключного права на передачу душевного життя. Воно виражене у всьому тілі, у всіх рухах.

Народний характер реалістичного мистецтва, яке прославляло етичну перевагу людини – доблесного громадянина, є основною темою творчості Мирона (середина 5 ст. до н.е.). В своєму “Дискоболі” він створив глибоко реалістичне, типово узагальнене зображення прекрасного юнака. Така статуя переможця на змаганнях повинна була служити зразком для всіх вільних громадян, прикладом для наслідування. Передача швидкого руху отримала у Мирона продумано ясну, цілісну і природну форму; поєднуючи і синтезуючи ряд близьких по часу положень тіла, відшукуючи положення, найбільш типове для даної дії, Мирон зумів розв’язати завдання реалістичного зображення фігури, що рухається.

Мирон "Афіна та Марсій"

Мирону належать також перші досліди психологічного обґрунтування драматичної дії і перші реалістичні портрети. Утвердження краси розумної волі, яка стримує силу пристрасті і надає її вираженню гідну людини форму, знайшло вираження в створеній Мироном для Афінського акрополя групі “Афіна та Марсій”. В цілому група “Афіна та Марсій” утверджує ідею переваги розуму.

Поліклет "Дорифор"

В середині і третій чверті 5 ст. до н.е. видатний аргоський скульптор Поліклет, узагальнюючи досягнення раннього етапу класики, надав її реалістичним принципам характер і значення норми. В теоретичному трактаті “Канон” і в статуях атлетів він прагнув встановити постійні і незмінні математично обґрунтовані правила побудови людської фігури. головним в його статуях було створення типово-узагальненого образу реальної людини: “Дорифор”, “Діадумен” ,“Поранена Амазонка”.

Фідій – один з найбільших художніх діячів епохи найвищого розквіту грецької класики. Під його керівництвом було збудовано Афінський акрополь. Він створив спокійну і величаву статую Афіни (з золота і слонової кістки), яка стояла в Парфеноні. Вона втілювала силу і міць Афінської держави. Перед Парфеноном стояла статуя Афіни Войовниці (12 м). Особливо важливе ідейно-художнє значення отримали створені Фідієм і його учнями фронтонні групи Парфенону і його іонійський фриз.

Фідію також належить статуя, названа одним з семи чудес світу – статуя Зевса Олімпійського зі слонової кістки і золота.

"Афіна Парфенос" (реконструкція) Фідій

Скульптури з фронтона Парфенона, Фідій

Фрагмент фризу Парфенона, Фідій

Найбільші скульптори пізньої класики – Скопас, Пракситель (“Афродіта Кнідська”, “Відпочиваючий сатир”). Скопас створює монументально-героїчні образи. Від високої класики їх відрізняє драматичне напруження всіх духовних сил. Порив пристрасті порушує гармонійну ясність, але надає відтінок особистого переживання. Разом з тим Скопас ввів мотив страждання, внутрішнього трагічного надлому. Виступав і як архітектор. Виконав скульптурне оформлення храму Афіни в Тегеї. “Менада” – розрахована на сприйняття з усіх боків. Виконав рельєфи для Галікарнаського Мавзолею, що зображає боротьбу греків з амазонками. У порівнянні з фризом Фідія тут на зміну рівномірно і поступово зростаючому руху приходить ритм підкреслено контрастних протиставлень, раптових пауз, різких спалахів руху.

З молодших сучасників Скопаса, тільки вплив майстра Праксителя був таким довгим та глибоким. На відміну від бурхливого і трагічного мистецтва Скопаса, Пракситель звертався до образів пройнятих духом ясної і чистої гармонії, спокійної задумливості. Його герої проникнуті настроєм ясної споглядальності. В статуях Праксителя зображується людина ідеально прекрасна і гармонійно розвинута. “Відпочиваючий сатир” – витончений задумливий юнак. “Відпочиваючий Гермес з немовлям Діонісом” – глибока і тонка одухотвореність. “Афродіта Кнідська” – вперше зображена оголена богиня, вперше в культовій за призначенням статуї образ носив настільки вільний від урочистості і величності характер. Твори Праксителя отримали широке визнання, вони багато разів були повторені в дрібній теракотовій пластиці.

"Афродіта Кнідська" Пракситель 350—330 рр.до н.е.

Мистецтво епохи еллінізму (3-1 ст. до н.е.)

Епоха еллінізму ділиться на два періоди:

Ранній період – з кінця 4 ст. до початку 2 ст. до н.е.

Пізній період – 2-1 ст. до н.е.

Для культури еллінізму характерно:

· Поширення грецької культури у всіх областях елліністичного світу;

· Об’єднання елементів грецької культури з місцевими, головним чином східними культурними традиціями – явища занепаду, кризи. Прогресивна риса – відображення різних сторін дійсності, поява нової тематики.

Архітектура: у містах відбувається відділення адміністративного центру від торгівельного. Встановився новий принцип архітектурного рішення головної площі – агори, яка оточувалась критим портиком. В архітектурні ансамблі вводились твори монументальної скульптури. Були розроблені принципи паркової архітектури. Споруджуються великі інженерні споруди – Фароський маяк. Поширюється диптер. Частіше застосовують іонійський ордер. Функції ордерів змінюються. Важливу роль стала відігравати стіна. Елементи ордеру втрачали конструктивне значення і використовувались в якості елементів архітектурного членування стіни. Але було втрачено благородну велич і гармонію епохи класики.

Скульптура: цілісний образ людини розділився: з одного боку, втілюються у перебільшено-монументальних формах її героїчні якості, з іншого - своєрідну протилежність їм складають образи лірично-інтимного або буденного характеру.

Серед різних жанрів найбільшого розвитку отримала монументальна пластика. Крім колосальних статуй характерні багатофігурні групи і величезні рельєфні композиції. Друге за значенням місце займав портрет. Еліністичні майстри зберігаючи типові основи образу, виявляли характерні особливості даної конкретної людини. Дві форми індивідуалізму знайшли своє відображення в елліністичному портреті, де можна виділити дві основні лінії: тип портрета елліністичних правителів і тип портрета мислителів і поетів.

В скульптурі вперше стали зображати пейзаж.

Серед шедеврів скульптури варто відзначити статую Ніки Самофракійської та статую Венери Мелоської, скульптурну групу „Лаокоон”. Вівтар Зевса в Пергамі – монументальна споруда з рельєфним фризом, на котрому зображено боротьбу богів з гігантами – один з кращих творів цього періоду.

Значно розширився арсенал художніх засобів скульптури. Знайшли прийоми для показу різних емоцій. Для передачі руху в його складних і різноманітних формах, розробили нові композиційні принципи побудови багатофігурних груп і рельєфів, продовжили пошуки тривимірності скульптури і побудови скульптурного пам’ятника з урахуванням багатьох точок зору.