КЕРАМІКА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

                            

            Кераміка Стародавньої Греції        

      (ХІ—ІІІ ст. до н.е.)      

        Серед численних творів мистецтва стародавньої Еллади, що збереглися до наших днів, важливе місце належить розписній кераміці, яка була найрозвинутішим видом декоративно-ужиткового мистецтва. Керамічний посуд був дуже поширеним у грецькому побуті й супроводжував людину протягом усього їі життя. Немовлят годували із гутт — маленьких посудинок з довгим вузеньким носиком. Перед весіллям молоді виконували ритуальне омовіння, виливаючи воду із лутрофори — глечика видовжених лропорцій з двома ручками. Переможця у спортивних змаганнях на честь богині Афіни нагороджували призом — панафінейською амфорою. Глечик — лекіф, наповнений оливковою олією, клали у поховання, над яким часто ставили пам'ятник — велику амфору із зображенням сцени оплакування покійника. Безліч інших посудин мали різноманітне побутове призначення і відповідні до нього форми. Серед найуживаніших були: піфоси — барила, часто дуже великі, для зберігання припасів (філософ Діогeн жив саме у такому піфосі); глечики з двома ручками — амфори, які ще називали «кераміс» (від «керамос» — глина) і пеліки для води, вина, олії, зерна тощо; глек з трьома ручками — гідрін, в якому носили воду; глек з однією ручкою ойнохойя, з якої наливали вино до кіліків, канфарів, скіфосів, фіал та інших посудин для пиття. Вино розмішували з водою у великих посудинах — кратерах, дейносах, лебесах. Крім свого прямого призначення, керамічний посуд, оздоблений розписом, слугував справжньою окрасою еллінського житла. У своєму розвитку давньогрецький вазопис пройшов такі стадії: геометричний стиль, килимовий (орієнталізуючий), чорно- і червонофігурний.

ФОРМИ АНТИЧНОЇ ГРЕЦЬКОЇ КЕРАМІКИ

Амфора - овальна посудина з двома ручками для зберігання олії та вина, іноді використовувалася як урни для поховання чи голосування. Об’єм амфори (26,3 л) застосовувався римлянами для вимірювання рідини. Іноді робилася з бронзи, срібла, дерева або скла.

Кратер з завитками - посудина з широким горлом, містким тулубом і двома ручками; для змішування міцного вина з водою.

Кратер у формі чашечки квітки. Другий тип кратерів, нічим не поступається першому.

Пеліка - розширюється донизу, з двома вертикальними ручками. Використовувалася, головним чином, для зберігання невеликих обсягів сипучих і рідких речовин ..

Кілік (грец. κύλιξ) — давньогрецька широка посудина, найуживаніший різновид посудини для пиття води. Кілік мав легку коротку ніжку або зовсім її не мав, з більш-менш пласким корпусом і парою ручок.

Кіаф — давньогрецька посудина з однією ручкою, нагадує сачасну чашку. Це різновид кілікса без однієї ручки, проте ручка кіафа більша і підноситься над краєм посудини, оскільки кіафи використовувалися на сімпосіях для зачерпування вина.

Лекіф (грец. Λήκυθος) — давньогрецька посудина, призначена для зберігання оливкової олії, також використовувалася як поховальний дар в 5 столітті до н. е. Характерними рисами лекіфа є вузьке горло і невелика ніжка.

Скіфос (грец. Σκύφος) — давньогрецька широка і глибока посудина для вина. Мала низький бортик, ручки, які примикали горизонтально до верхнього краю посудини, а іноді й були відсутніми.

Скіфос — видозмінений кілікс, запозичений стародавніми греками у скіфів, звідси походить і назва. Він вважався посудиною Геракла і часто зображувався в його руках.

Псиктер (грец. Ψυκτήρ) — давньогрецька посудина, за формою нагадує гриб.Псиктер набув поширення в Аттиці в другій половині 6 століття до н. е. Псиктер використовувався разом з кубковим кратером. Одна з цих посудин призначалася для зберігання снігу або крижаної води, в іншу наливалося нерозбавлене вино. До теперішнього часу не збереглося інформації, яка з судин призначена для води, а яка — для вина. Псиктер поміщався в рідину, що знаходилася в кратері. Псиктери разом з кубкоподібними кратерами використовувалися на сімпосіях.

Дінос — давньогрецька велика посудина із напівкруглим корпусом, керамічна або металева. Здебільшого дінос встановлювався на майстерно виконану підставку. Як і кратери, діноси використовувалися для змішування вина з водою.

Лутрофор (грец. λουτροφόρος) — давньогрецька посудина, яка відрізняється довгою шийкою та ручками особливої форми із перетинками.

Лутрофор використовувався для зберігання води у шлюбних і похоронних церемоніях, а відтак за своїм культовим призначенням аналогічний лекіфу або лебес гамікос. Тому його часто виявляють у похованнях незаміжніх жінок. Лутрофор також зображувався на надгробках як скульптура або рельєф.

Гідрія (грец. Υδρία), також Кальпіда (лат. Kalpis) — давньогрецька посудина з трьома ручками, дві з яких менші за третю, приставлені горизонтально з обох сторін корпусу посудини і служили для того, аби притримувати посудину, коли несеш на голові. Третя, довга ручка, прикріплена вертикально до шийки гідрії, допомагала нахиляти посудину, виливаючи із неї воду.

Ойнохоя грец. Οινοχόη — давньогрецька посудина для розливання вина. Це глечик з однією ручкою, овальним корпусом та вінчиком у формі трилисника, тобто з трьома носиками. Професійні виночерпії, запрошувані на сімпосії, майстерно розливали за допомогою ойнохої вино одразу в три келихи.

Алабастрон (грец. Αλάβαστρο) — давньогрецька посудина, грушеподібна або витягнута, циліндричної форми з округлим дном. На відміну від ритону алабастрон може стояти вертикально. Алабастрони використовувалися для зберігання ароматичних речовин і рідин, переважно жінками. Чоловіки користувалися в аналогічних випадках арібалами.

Зразком для форми алабастрона послужила форма посудин в Єгипті, які там виготовлялися з алебастру, якому й зобов'язані своєю назвою. Алабастрони виявляли під час розкопок некрополів Кносса і Феста на острові Крит, вони датовані 1900—1300 до н. е. Головними мотивами вазопису критських алабастронів були зображеннями птахів, риб та восьминогів у палацовому стилі.

Стамнос — давньогрецька посудина круглої форми, що нагадує амфору.

У стамноса низька шийка і дві горизонтальні ручки з боків. Стамноси вперше з'явилися в архаїчну епоху в Лаконії та Етрурії і використовувалися для зберігання вина, олії та інших рідин. Стамноси часто зустрічаються з кришками. Греки Аттики називали стамноси пеліками. В Афінах стамноси з'явилися близько 530 до н. е. і виготовлялися виключно для продажу в Етрурію.

Геометричний стиль вазопису

Геометричний стиль, або Геометрика — тип давньогрецького вазопису, характерний для доби кінця «темних віків в Греції» близько 900—700 років до н. е.  Центром розповсюдження даного стилю були Афіни. Поступово він поширився в торгових містах на острови Егейського моря. Крім вазопису, стиль був характерний для дрібної пластики, гліптики і декоративно-прикладного мистецтва, він одночасно став відзнакою періоду класичної античності в Стародавній Греції.

Геометричний орнамент, що з'явився в 9 столітті до н. е., являв собою поєднання геометричних елементів, на вазах він розташовувався смугами і складався з меандрів, хрестів і кіл. У цьому стилі відбилася суть давньогрецького мистецтва і релігійності. Крім орнаментальних фризів набули поширення фігурні зображення, що стали прообразами фризів із зображенням тварин і людей в період архаїки. Орнамент становив 80 відсотків розпису геометричного стилю. Після 750 до н. е. строго геометричний напрямок змінюється фризами із зображеннями казкових хижих тварин. На вазах зображувались також сюжети міфів.

В ранній геометричний період (900—850 роки до н. е.) збільшилася висота посудин, тоді як орнамент наносивя лише навколо горла аж до середини корпусу судини. решта поверхні покривалася тонким шаром глини, яка при випаленні набувала темно-металевого блискучого відтінку. У цей же період до декоративних елементів кераміки додався меандр, що став одним з найхарактерніших елементів геометричного мистецтва.

У середній геометричний період (850—760 роки до н. е.) збільшується кількість декоративних зон на посудині, серед прикрас переважає меандр.

Хоча технології середньогеометричного періоду продовжували використовуватися на початку 8 століття до н. е., деякі майстри збільшили кількість декоративних елементів на посудинах, а форми тварин в області шийки і підставки амфор стали стійкими. З'являються стилізовані людські зображення.

Одним з характерних прикладів пізньогеометричного стилю є найдавніша підписана давньогрецька посудина роботи гончара Арістонота (7 століття до н. е.). Амфора виявлена в італійському місті Черветері, на ній зображено осліплення Поліфема Одіссеєм і його супутниками. Починаючи з середини 8 століття до н. е. тісніші контакти між Грецією і Сходом збагатили грецький вазопис новими елементами — такими, як леви, пантери, вигадані істоти, розетки, пальми, квіти лотоса, що пізніше розвинулося в орієнталізуючий стиль.

Дипілонські вази (англ. Dipylon Vases) — узагальнююча назва кількох давньогрецьких ваз значних розмірів (більше 1 м) із розписом у стилі пізньої геометрики, що створювались аттичними майстрами в середині 8 століття до н. е. На Дипілонських вазах вперше з'являються стилізовані, спрощені фігури тварин та людей, після кількох століть, впродовж яких у вазописі панували виключно найпростіші геометричні орнаменти.

Перші дипілонські вази знайдені під час розкопок кладовища для аристократів в афінському кварталі Керамікос, вхід до якого увінчували два пілони, або, так звана, Дипілонська брама. Вази стародавні афіняни використовували в якості намогильних пам'ятників, при цьому над похованням чоловіків встановлювались кратери, а над похованнями жінок — амфори.

Дипілонська амфора. Геометричний стиль.

Через значні розміри гончарі не могли виготовляти дипілонські вази цільними. Спочатку послідовно створювались кільця, які пізніше склеювались одне з одним. Вазопис таких ваз виконувався із використанням типових для геометрики форм та регістрів. Важливою особливістю є те, що розпис дипілонських ваз обовязково включав поховальні сцени із зображенням людських фігур та тварин. Найчастіше зустрічаються сцени протесісу (грец. πρόσθεσις) (зображення фігури померлого лежачи) або екфору (процесія із трупом, оточена з усіх боків плакальницями). Близько 50 ваз дипілонського типу приписуються авторству анонімного Дипілонського вазописця, який працював в Афінах в період між 760 і 735 роками до нашої ери.

Це надзвичайно великий кратер із ніжкою: його висота станосить 42,4 дюйми (або 108 см). Для порівняння, висота іншого знаменитого кратеру, так званої, Вази Франсуа становить 66 см. Розпис кратеру виконаний на кількох горизонтальних регістрах. Верхній заповнений варіацією меандру, яка називається покроковий меандр (англ. stepped meander). Під ним зображена поховальна процесія. Тут же бачимо ще одну поховальну сцену, змальовану більш детально.

Ця сцена центральна в усій композиції розпису. Людські фігури підкреслено геометризовані: груди зображені у формі трикутників, голови представляють собою кола, зброя — просто лінії.

Дипілонська амфора також була знайдена на кладовищі Керамікосу, де мала позначати місце поховання афінянки із аристократичної родини. Амфора значно поступається різноманітністю композиції кратеру, проте із висотою у 155 см перевершує останній. 

Килимовий або орієнталізуючий стиль

Орієнталізуючий стиль, також Протокоринфський стиль, Килимовий стиль — художній напрямок вазопису Стародавньої Греції 7 століття до н. е. Для цього стилю характерні запозичені з Близького Сходу мотиви із зображенням грифів, сфінксів і левів. Характерний, так званий, «страх пустого простору», коли будь-який вільний проміжок заповнювався малюнком. Основним центром виготовлення кераміки в цьому стилі був Коринф.

Саме у Коринфі зародився стиль мистецтва, у тому числі і вазопису, який пізніше дослідники назвуть коринфським, або орієнталізуючим, під впливом імпортованих зі Сходу тканин із барвистими химерними візерунками. Близько 100 років Коринф залишався єдиним еллінським полісом, що домінував на ринку кераміки. Ранній період розвитку коринфської кераміки називається протокоринфським і охоплює період 720—690 років до н. е. Основними мотивами розпису були тварини, такі як птахи, і леви.

Зрілий протокоринфський стиль

Початок 7 століття до н. е. став справжнім проривом в кераміці, цей період називають зрілим протокоринфським стилем. Він розвинувся у період 690—650 років до н. е. Коринфські гончарі започаткували техніку чорнофігурної кераміки, що, поза сумнівом, стало важливим кроком вперед. Новий спосіб виготовлення кераміки полягав у нанесенні силуетів лаком, точному моделюванні фігур спеціальним інструментарієм та випалюванні вази. Кольорові ефекти проявлялись тільки після обпалу та виймання посудини з печі. Початково малюнок був досить простим і виконувався буквально кількома штрихами, але з часом техніка вазопису все більше вдосконалювалась. Прикладом прогресу вазопису є арибал «Боротьба гоплітів». Оздоблення вази характеризується відмінно продуманою композицією, фігури воїнів виглядають справді натуралістично, прогрес помітний не тільки у зображенні фігур в русі, але й врахуванні перспективи. Килимовий протокоринфський стиль поширується і на мініатюрну кераміку, тепер вона також вкривається суцільним вигадливим візерунком із зображенням тварин, а наповнення порожніх місць відбувається за рахунок привнесення квіткових мотивів.

Ще одним кроком у розвитку коринфського стилю керамічного мистецтва став пізньопротокоринфський стиль (650—640 роки до н. е.). Майстри цього періоду переходять від виконання фігурних сцен до техніки їх масового виробництва. Вдосконалюються самі форми кераміки, збільшуються й розміри, аби зобразити великих тварин. Розширення малюнку веде до скорочення незаповнених ділянок на корпусі вази, при цьому зростає й ретельність виконання малюнка. Іноді всю композицію складала детально промальована одна єдина тварина. Акцент робився на демонстрації природних особливостей тварин. Так пантера, що від природи має видовжене, граційне тіло, заступає на вазах досить жорсткого величного лева, характерного для ранніх періодів орієнталізуючого стилю. 

Деякі дослідники схильні виділяти ще один період коринфської кераміки — ранньокоринфський стиль, або, так званий, стиль «дорослої тварини» (625—550 роки до н. е.). Розвиток цього стилю був викликаний подальшим збільшенням прямих контактів зі Сходом, і як наслідок впливу східної культури на мистецтво Еллади. Цей період характеризується створенням широких фризів, оформлених неприродньо видовженими фігурами тварин, а також заповнених орнаментом. Гіперболізація декоративних елементів веде до певної втрати натуралістичності зображуваних фігур, втім сама техніка виконання малюнка є надзвичайно ретельною. Вплив на розвиток цього виду кераміки здійснили ассирійські тканини із рясними візерунками, а також, поза сумнівом, вигадливість коринфських майстрів кераміки. Серед зображуваних істотт найпопулярнішими були леви, барси, дикі кабани, бики, кози, вперше з'явились сирени (птах з людською головою) та інші гібриди (людина-дракон, людина-риба). Певний занепад коринфської техніки припадає на 6 століття до нашої ери, він відбувся у зв'язку з втратою конкуренції із гончарами Аттики, де орієнталізуючий стиль вже був витіснений чорнофігурним вазописом.

Чорнофігурний стиль

Чорнофігурний вазопис Стародавньої Греції, відомий також як чорнофігурний стиль або чорнофігурна кераміка, (грец. μελανόμορφα, melanomorpha) — один із основних методів і стилів декорування античних грецьких ваз. Особливо поширений між 7-м і 5-м століттями до н. е., хоча існують зразки, датовані ще 2 століттям до нашої ери. Стилістично відрізняється від попереднього орієнталізуючого і наступного червонофігурного стилів.

Малюнки та орнаменти на посудині формою і кольором подібні до силуетів. Тонкі контури вирізалися у фарбі перед випалом, і деталі могли підсилюватисяя і підкреслюватися, як правило, білим чи червоним кольором. Основними центрами цього стилю були спочатку Коринф, а потім Афіни. Інші важливі центри були в Лаконії, Беотії, східній Греції та Італії (див. Велика Греція). Індивідуальні стилі були особливо розвинені в Італії, які, принаймні частково, були призначені для етруського ринку. Грецькі чорнофігурні вази були дуже популярні серед етрусків, як це видно із частих завезень. Відповідно грецькі художники на смак замовника виробляли для етруського ринку вази, відмінні за формою й декором. Етруски також розвинули власне чорнофігурне виробництво за зразком грецького.

Використовувалась глина жовтих відтінків. Вироби спочатку сушили, робили живопис, потім тричі випалювали. Вважається, що розпис виконували пензлями особливою рідиною — шлікером (глянцевою глиною). Це суспензія особливої глини у воді, що після випалення дає чорне тло вазопису. Малюнок продряпували на шлікері до основи, комбінуючи подряпини з малюнком білою і червоною фарбами. Біла фарба використовувалась також для малювання жіночого тіла та орнаментів, одягу, пір'я птахів, деяких контурів. Керамічні вироби коринфського походження зазвичай не перевищують 30 см у висоті.

У сюжетаж переважали зображення птахів і тварин (лев, пантера), сцени боїв, міфологічні сцени, іноді спортивні змагання. Кераміка з Коринфу спочатку слугувала взірцями для керамістів з Афін. Проте майстри Аттики швидко перестали бути учнями і настав час, коли майстри Коринфу запозичували форми кераміки і сюжети вазопису з Афін. Вазописці Коринфу рідко наносили написи на вази чи ставили підпис, що відрізняє їх вироби і ускладнює дослідження.

Поступово чорнофігурний вазопис поступився місцем червонофігурному, бо мав свої недоліки. Червонофігурний вазопис давав можливість добре відтворювати деталі, обличчя персонажів і навіть їх настрій, психологію. Менш схематичний, червонофігурний вазопис наблизився до мистецтва графіки, що використав глину в якості основи.

Ахіл та Аякс, за грою в кості.  Чорнофігурна амфора.  530-525 рр. до н.е.
Майстер Ексекій


Геракл і Геріон. Чорнофігурна амфора. бл. 540 р. до н.е.

Червонофігурний стиль

Червонофігурний вазопис — один із найвідоміших стилів давньогрецького вазопису. З'явився приблизно в 530 р. до н. е. в Афінах і проіснував до кінця III ст. до н. е. За кілька десятиліть червонофігурний вазопис витіснив панівний до цього чорнофігурний вазопис. Свою назву червонофігурний стиль отримав завдяки характерному співвідношенню кольорів між фігурами і тлом, прямо протилежному чорнофігурному: тло — чорне, фігури — червоні.

Фактично червонофігурний розпис — це чорнофігурний вазопис навпаки. Перед випалом на поверхню підсохлої вази наносилися контури людських фігур і інші деталі зображення. Невипалена глина в Аттиці, наприклад, була оранжево-червоного відтінку. Начерк малюнка наносився легким штрихом яким-небудь тупим інструментом, або намічався деревним вугіллям, яке зникало після випалу. Далі контури малюнка обводилися пензлем зі шлікером. На деяких готових вазах видно слід начерку, особливо якщо кінцевий варіант відрізнявся від початкового задуму вазописця. Основні контури малюнка проводилися шлікером рельєфною, опуклою лінією, ймовірно, пензлем із щетини. Решта ліній і тонкі лінії всередині зображення виконувалися розведеним розчином шлікера. Крім двох основних кольорів у зображеннях зустрічаються й інші кольори — білий та червоний. Чітко виражені рельєфні лінії були потрібні для того, щоби досить рідкий шлікер не створював ефекту зайвої матовості. На закінчення, тло між фігурами всередині зображення покривалося матово-сірим шлікером. Вази проходили триразовий випал, унаслідок якого шлікер набував свій характерний чорний або темно-коричневий колір.

У нового стилю були явні переваги, і, перш за все, до них слід віднести можливість детального опрацювання зображення. У техніці чорнофігурного стилю лінії всередині малюнка висікалися по нанесеній фарбі, що не забезпечувало достатньої точності зображення. У порівнянні зі чорнофігурними силуетами, що виглядають як тіні, червонофігурні зображення стали динамічнішими і наблизилися до життя. Крім того, червоні фігури відрізнялися більшою контрастністю на чорному тлі. З'явилася можливість зображувати людей не тільки у профіль, але і анфас, зі спини або в три чверті. Червонофігурна техніка дозволяла краще передати глибину та простір.

Однак стиль мав і недоліки. Звичне для чорнофігурного стилю зображення жіночого тіла за допомогою білої фарби стало неможливим. Шанувальникам вазопису стало складніше визначати стать зображеної людини за одягом або зачіскою, оскільки герої і боги зображувалися молодими і безбородими. На початковому етапі складності представляв і розрахунок пропорцій фігур. У чорнофігурному вазописі лінії контурів візуально входили до зображеної фігури. У червонофігурному вазописі контури проводяться тією ж чорною фарбою, що і тло вази, тому контури фігур ставали частиною фону і зливалися з ним. Тому спочатку фігури на вазах, виконаних в новому стилі, виходили досить худими. Іншою проблемою були обмежені можливості передачі просторової глибини на чорному тлі. Але переваги червонофігурного стилю все-таки переважили його недоліки.

Перші вази в червонофігурному стилі з'явилися близько 530 р. до н. е. Вважається, що цю техніку винайшов вазописець Андокід. Спочатку Андокід та інші прихильники нового стилю (наприклад, Псіакс) розписували вази в двох стилях одночасно: на одній стороні вази зображення виконувалося з чорними фігурами, а на іншій — з червоними. Такі посудини (наприклад, в експозиції Державного античного зібрання в Мюнхені), називаються білінгвами. У порівнянні з чорнофігурним стилем це був вже великий крок вперед, однак фігури на них виглядали досить скуто, а сюжети рідко поєднувалися між собою. На цих вазах ще можна відстежити прийоми, запозичені зі старого стилю, як, наприклад, насічки контурів зображень або покриття значних ділянок червоною фарбою.

Першими переваги нового червонофігурного стилю оцінили так звані вазописці-піонери. Їх творчість припадає на 520 — 500 роки до н. е. Найвідоміші з них — Ефрон, Евфімід та Фінтій. Виділена на основі мистецтвознавчих досліджень вазописна група відома своїми творчими експериментами, що відкривали можливості нового червонофігурного стилю. Так, людські фігури вони зображували у нових положеннях — зі спини і анфас, художники експериментували зі стислою перспективою і використовували динамічніші композиції. Ефрон першим застосував новий прийом вазописця — рельєфну лінію. 

Попри те, що вазописців не пов'язувало будь-яке реальне об'єднання, вони спілкувалися між собою, впливаючи один на одного, між ними існувало дружнє творче змагання, що стимулювало творчий розвиток художників. Так на одній із ваз Евфіміда хвалькувато красується напис-графіті: «як ніколи не вмів Ефрон». 

Червонофігурний кратер "Посейдон і Амімона". Майстер Ахіла.
бл. 460 р. до н.е. 

Геракл і Афіна. бл. 480-470 рр. до н.е.